– Дідусю, як вони схожі на наших свійських кіз! – вигукнула Асмік.

– Аякже Від цих диких кіз і пішли наші свійські. І мекають вони так само, як наші.

– А я не чула, щоб свійські так пирхали.

– Дикі кози так пирхають, коли чують ворога: це їхній сигнал – сповіщають про небезпеку. Такий сигнал вони подають у цей час року і коли побачать батьків своїх дітей. Наче вовка бачать… Ану, нехай ваш Дарвін, якщо він такий розумний, скаже, що це таке? Може, і я, неграмотний, навчусь у нього чому-небудь?

Вигляд у діда був задирливий. Хлопці мовчали. Вони про таке нічого не читали.

– Ну, добре, – змилосердився дід, – сам поясню. Нехай ця таємниця вам як пам’ять про мене залишиться – інші люди її не знають. Так от: коли літом кози житимуть в одній отарі, то козенята народяться через п’ять місяців – зимою… Зимою від холоду і мати, і дитина загинуть, не виживуть.

– Отже, коли кози сходяться в одну отару в грудні або в січні, то козенята з’являються у них на світ у травні-червні? В теплі, сонячні дні? І зелені тоді багато. Як розумно влаштувала все природа! – сказав Армен, повторюючи улюблені дідові слова.

– Молодець! – похвалив Армена дід. – Правильно зрозумів. У травні козенята народжуються, а на початку літа, коли вони підростуть, козли й кози розбігаються в різні боки – так, наче їх хто розгонить. Козли ідуть на верхні схили Далі-Дагу, а кози з козенятами – вниз, на скелі.

– Чому на скелі? – здивувався Камо. – Чому козли ідуть на кращі пасовиська, а кози – на гірші? Та ще й з козенятами!…

– Верхні схили – гірські пасовиська – відкриті, там ніде сховатися. Козли – їм що. вони можуть і втекти од вовка або такого чосу дати йому своїми великими рогами – добре, коли живий лишиться! А куди втече козеня? Та чи й відпустить його від себе мати? Тому кози з козенятами і ховаються од вовків, од лисиць і від орлів в ущелинах і печерах.

– В ущелинах жарко і зовсім немає зелені, – сказала Асмік.

– Так, але що ж робити? Адже кози-матері, як і всі матері в світі, жертвують для своїх дітей усім, – закінчив дід і підвівся.

– Залишимося ще, почекаємо кіз. Прийдуть же вони знову до води! – заблагала Асмік.

– Прийдуть, люба, але не скоро, – налякались. А ви, певне, перегрілись на сонці – голови болітимуть. Ходімо!… Та ви тут їм рай влаштували! – додав старий, з захопленням дивлячись на джерело. – От би кілька таких! Шкода тварин. Бачили, як вони штовхали одне одного?

– Будуть, дідусю, зараз викопаємо! – скочив з місця Камо.

– Чим? Адже лопат немає!

– А кілками? – І Камо, вихопивши у діда з піхов кинджал, вирубав у кущах кілька товстих нижніх гілок і загострив їх на кінці.

Зробивши кілки, Камо роздав їх товаришам.

– Копай тут, – сказав він Грикорові, окресливши на землі коло, на крок униз від джерела.

Ще на крок нижче від цього місця почав копати Армен, а ще нижче – Камо.

Викопавши таким чином чотири ями, хлопці вузеньким рівчаком з’єднали їх з джерелом. Вода, яка виливалася з джерела через край і розтікалася по землі надаремно, почала заповнювати викопані хлопцями ямки.

Дід сидів збоку на камені і, покурюючи люлечку, задоволено поглядав на роботу хлопців.

– Камо, любий, – сказав він, – розбий грудку солі і поклади по шматку біля кожної ямки.

Камо розбив велику грудку солі на менші.

– Ця розсипалася, – показав він одну з дрібних грудочок дідові.

– Ну, нічого, висип просто у воду, – порадив старий.

– Та й просоляться ж кози! – пожартував Грикор.

Старий Асатур, замість відповіді, показав на край одного з нижніх стрімчаків. Звідти виглядала маленька козяча голівка з двома гострими ріжками.

– Чекає, бідна, коли ми, нарешті, підемо. Змучилась від спраги… Ну, ходімо вже! – рішуче ступив дід уперед.

Вони одійшли і сховалися за виступом скелі. Звідси можна було обережно спостерігати за джерелом.

Матері-кози, заспокоївшись, зібрали своїх козенят і повели їх до води. Вгамувавши спрагу і полизавши солі, кози, легко й граціозно вистрибуючи, побігли на гребені Айцемнасара – «козячої гори».

– Як багато нового ми взнали за сьогоднішній день! – сказала Асмік, коли вони поверталися в село. – Справжня тобі наукова експедиція!

– Так, справді, багато чому навчилися ми сьогодні, – підтвердив Армен і глянув на діда.

Старий зупинився посеред дороги. З його великої лисої голови рясними струмками збігав піт. Дід витирав його своєю смушевою папахою.

Обернувшись до Камо, Армен сказав:

– Твій дід – просто скарб.

Дід Асатур, почувши це, зблід, у нього затремтіли губи.

– Який скарб? – ледве чутно спитав він.

– Це ми про тебе.

– Про мене? Звідки ж у мене скарб?

– У тебе найбільший скарб, дідусю, – ласкаво промовив Камо.