За довгі роки державної служби Маширмаль збив чималий статок і відразу пустив його у вигідне діло.

Коли тут провели канал, він усякими правдами й неправдами наскуповував стільки землі, що йому міг позаздрити будь-який поміщик. Вийшовши у відставку, він переїхав на село, вдавав землю біднякам в оренду і мав з того непоганий зиск. Одне слово, жив на всю губу.

Маширмаль у білому кафтані поверх білої довгої сорочки, в білому дготі і в білому тюрбані саме сидів на веранді і попихкував люлькою. Помітивши Бакара, що наближався з верблюденям на налигачі, він гукнув:

— Бакаре, а звідки це ти йдеш?

— З ярмарку, пане, — низько вклонився той.

— А що за верблюденя в тебе?

— Та моє, пане. Оце щойно купив.

— І скільки ж віддав за нього?

Бакар хотів похвалитися, мовляв, аж за сто шістдесят рупій, бо був певен, що верблюденя й двох сотень варте, — але не став кривити душею, а сказав щиросердно:

— Та сто шістдесят загадували, але я взяв за півтори сотні.

Маширмаль уважно глянув на верблюденя: давно він підшукував собі якраз таке, бо його верблюдиця ще з минулого року заслабла. Хоч її і підлікували, проте такої легкої та гарної ступи в неї вже не було.

Верблюденя сподобалось йому відразу. Струнке, світлої масті, шия довга й гнучка. Милуючись ним, Маширмаль кинув селянинові:

— Даю тобі сто шістдесят. Мені саме потрібна молоденька верблюдиця. От десятку й заробиш…

— Воно-то так, але ж я собі хотів, пане, — спробував заперечити Бакар.

Маширмаль підійшов до верблюденяти, погладив його по стрункій, гарній шиї.

— Ну гаразд, накидаю ще п’ятірку. — Не чекаючи відповіді, він гукнув у двір: — Гей, Нуре!

Наймит, що саме сік зелене листя для буйволів, притьмом кинувся до хазяїна, забувши навіть покласти сікача.

— Одведи-но верблюденя в стайню. Он скільки за нього вбухав аж сто шістдесят п’ять рупій. Як гадаєш, варте воно того?

Перш ніж узяти від розгубленого Бакара налигач, Нуре глянув на верблюденя і захоплено цмокнув язиком:

— Гарне, нічого не скажеш. Дуже гарне І

Діставши з кишені гроші, Маширмаль полічив їх і простягнув Бакарові.

— І щастить же тобі,— засміявся він, — на покупця! Поки ось візьми шістдесят рупій, а з рештою зачекаєш. Помирати тобі ще рано, тож встигнеш одержати…

Бакар знову спробував щось несміливо заперечити, але Маширмаль уже крокував до стайні.

— Буйволи почекають, спершу верблюденя нагодуй! — гукнув він наймитові.

Місяць ще не зійшов, довкола було безлюдно й тихо. Легкий туман оповив село і степ, на небі несміливо висівалися перші зірки. У гуснучих сутінках дерева неподалік скидались на велетнів у довгих чорних саванах.

Над дорогою край свого села непорушно сидів Бакар. Оддалік паслися верблюди, і теленькання дзвіночків на їхніх шиях відлунювалось у його серці похоронним голосінням. Рука судомно стискала шістдесят рупій, нічого тепер не вартих для нього. Він дивився на смужку тьмяного світла, що пробивалося з віконця його хижки, й чекав, поки засне Разія. Лише тоді, скрадаючись, як злодій, він міг прошмигнути в хату.

Переклад з хінді С.Наливайка.

Як ото досвідчений ювелір радіє, несподівано помітивши в пилюці коштовний камінь, так і старий барабанщик не втримався від захопленого вигуку, щойно побачив пастушка Мохана:

— Господи, який гарний хлопчик І

Серед оцих полів, долин і садків, біля цієї худоби — і така краса? Неймовірної

Від розчулення очі старого барабанщика аж затягло сльозою. А пастушок Мохан тільки посміхнувся і запитав:

— А чого у вас палець на руці скарлючився? Це від того, що ви багато грали на мридангу [14] , так?

— Що? — здригнувся старий від несподіванки. — А-а-а… Так… Ні… А хто тобі?.. Звідки ти знаєш, си…

«Синку» хотів сказати він, але вчасно схаменувся. Бо раптом згадав, як у Парманпурі він назвав синком одного брахманського [15] хлопчака, а потім і сам був не радий, що так необачно вихопилося в нього те слово. Сільська дітлашня враз оточила його: де це чувано, мовляв, щоб якийсь волоцюга смів так звертатися до високородних дітей? «Бий старого приблуду! — кричали вони. — Трощи його мриданг!»

Добре, що він не розгубився тоді, а жартома мовив до них:

— Ви вже вибачте мені на перший раз, людоньки добрі. Більше не буду. Тепер я всіх вас називатиму батеньками.

Дітлахи лишилися задоволені. А він поплескав по щоці якогось голого, років трьох малюка і підморгнув йому:

— То як, домовились, батеньку мій?

Малеча довкола так і пирснула сміхом.

Все обійшлося, але відтоді він уже остерігався вживати оте «синку», коли звертався до дітей. А от назвати Мохана синком старого так щось і смикало за язик.