Тут же сидів сліпий хлопчик. У руці він тримав бубон. Хлопчик то легенько похитувався, час від часу чомусь усміхаючись і ледь помітно ворушачи губами, ніби розмовляв сам із собою, то насторожувався, то глибоко вдихав гаряче повітря, ніби намагався вловити навколишні запахи…

Музикант зупинявсь у кінці «платформи» й невесело насвистував. До поїзда залишилося ще кілька годин, і музикант нудьгував. У цій глушині годі було побачити щось цікаве, та й себе показати було нікому. Хто ж позаздрить йому — супутникові й вірному охоронцеві двох дівчат? Ніхто!

Кінець місяця чойтро [7] .

Над безмежною голою рівниною хитається прозорий серпанок. Страшенно жарко.

Раптом десь зовсім близько закувала зозуля. Потім подала ніжний голос ще якась пташка.

Юнак здивувався: виявляється, на цій жалюгідній станції є співучі птахи! Він прислухався.

«…Дивно… дуже дивно… неймовірно! — більше й більше дивувався музикант. — Чи не потрапив я у зоопарк?»

Ось замекало ягня, а потім завив шакал. І це серед білого дня!

Юнак уже не міг стримати своєї цікавості й підстрибом побіг до станції. А, ось у чому річ! Це все витівки сліпого хлопчиська!

А хлопчик тим часом вдарив у бубон і заспівав. У нього був гарний голос. Виявляється, маленький пустун уміє не тільки імітувати звірів і птахів, але й співає! Та ще й яку пісню!

Це вже ставало цікавим. Хлопчик, сидячи навпочіпки і б’ючи в бубон, розгойдувався всім тілом у такт музиці й співав. На його негарному обличчі сяяла широка усмішка. Поряд стояли носії і з задоволенням слухали. Та не тільки вони: смуглява дівчина відірвалася від дзеркальця, спляча красуня прокинулась, навіть стара служниця забула про свій бетель…

А хлопчина співав дедалі швидше. Він розгойдувався сильніше й сильніше і, вдавалося, ось-ось упаде, звалиться на землю.

— Ну й спритне чортеня! — вичливо усміхнулася смуглявка.

Її подруга нічого не відповіла. Вона мовчки слухала.

А хлопчик натхненно вів далі:

Пісня закінчилася.

Слухачі захоплено загомоніли. Негарне личко з невидючими очима освітила вдячна усмішка.

Один із носіїв простягнув співакові запалену бірі.

— Бірі?

— Еге ж, покури.

Хлопчик усміхнувся.

— Тут хтось курить сигарету. Може, і мене почастує?

Буфетник зареготав.

— А ти, виявляється, дуже хитрий, приятелю! Розумієшся не тільки на ласощах та напоях, а й на тютюні. Ти знаєш, скільки коштує сигарета?

— А хіба моя пісня нічого не варта?

— На, друже! Закурюй! — І музикант подав йому сигарету.

Хлопчик шанобливо взяв її.

— Дякую вам, ваша милість. Ви дали мені коня, дайте ж і батога — дайте прикурити.

Музикант черкнув сірником.

Хлопчик із такою насолодою затягся, що в нього зразу запаморочилось у голові. Він видихнув густий клубок диму й захоплено вигукнув:

— Це просто чудово!

Дивлячись на його задоволене обличчя, всі розсміялися.

— Ти дуже гарно співаєш, — схвально зауважив музикант.

— Авжеж, ваша милість, я співаю добре. Всі так кажуть. І…— він завагався. — І коли я вкладаю у пісню всю душу, то можу зачарувати людей. Можу!

При цих словах дівчата неголосно засміялися, а сліпий, почувши їхний сміх, здригнувся. Сигарета випала в нього з руки. Він намацав її на землі, підняв і спитав;

— Хто це сміється? Хто?

Потім тихо покликав:

— Малїнда!

Малінда, один із носіїв, обізвався.

— Підійди ближче, Малінда, і слухай.

— Я слухаю.

— Підійди ще ближче, я щось скажу тобі на вухо.

— Я тут, біля тебе. Кажи.

— Тут щойно сміялися дівчата. Вони з міста?

— Еге ж, вони з Бурдвана.

— Я так і думав.

— Як ти розпізнав?

Сліпий посміхнувся:

— Почув дзенькіт їхніх браслетів і солодкі пахощі парфумів. Адже від простих людей тхне потом, і скляні браслети не дзенькають так ніжно. А їхні браслети — золоті?