І тут мамлатдар, помітивши, що колекторові потрібна ручка, догідливо вихопив із кишені свою і поклав її перед товстуном. Говінд витріщився на своє обожнюване перо-птаха.

Товстун став щось записувати, але раптом перо відмовило. Він сердито тріпнув ним раз і вдруге… Ніякого наслідку! І тоді він люто жбурнув його на підлогу. Від жаху Говінд ледь не крикнув. Щойно перо вдарилось об підлогу, — його жовтий дзьоб розколовся і з роззявленого рота впали дві краплини червоної крові… Так на очах Говінда загинув його улюблений птах, його потаємна мрія…

Переклад з гуджаратської Н.Тищенко.

Я сидів у залі чекання на залізничній станції Унголь, що в штаті Андгра-Прадеш, і ждав свого поїзда. Неквапом, немов величний володар сходив на червоний килим, скочувалося за золотаве крайнебо пізнє грудневе сонце. Вечоріло. Зненацька десь іздалеку забриніла чарівна ніжна мелодія. Я деякий час прислухався, потім підвівся і рушив у той бік, звідки вона линула. Чим ближче я підходив, тим більше ширилися чарівні звуки, і от вони перетворилися на трепетну, бентежну пісню.

В залі чекання третього класу сиділо на лавах декілька чоловік: хтось із них, певно, і співав. Голос був дзвінкий, як у дівчинки, проте жодного жіночого сарі не було видно. Я роззирнувся уважніше. Он воно що: співав і танцював хлопчик років дев’яти, — я бачив тільки його спину. З-під недбало пов’язаного тюрбана вибивалося давно не стрижене волосся; в старенькій, але чистій сорочці, босі ноги подряпані. Через шию на шворці метлявся шматок бляхи, на якій він відбивав такт. Ось хлопчик повернувся до мене і на моє запитання, де він навчився співу й таких пісень, весело засміявся:

— Мої пісні — це пісні вітру, вони нікому не належать. Я ніде не вчився, але ж у нас співають усюди — і вдома, і в школі, і на вулиці… Скрізь чути пісеньки з різних кінофільмів… Коли я не допомагаю батькові, то блукаю вулицями і без кінця слухаю, слухаю…

Я поцікавився, чи часто він співає удома.

— Раніше батько сердився, лаяв мене, а то й потиличника давав: чого ти, мовляв, усе скиглиш, краще б допоміг по господарству. Та якось мені пощастило: співом я заробив трохи грошей, за дві пайси наївся досхочу, а решту приніс додому. Відтоді батько вже нічого не каже, але й пісень моїх не слухає. Хіба що мати часом попросить: «Заспівай-но, Гару, пісеньку про глека, що пливе річкою». А треба сказати, що наша хижка стоїть над річкою… Що ж вам іще розказати?.. Є в мене дві сестрички, тільки зовсім маленькі… Одежі мені не купували вроду — доношую те, що дадуть добрі люди… Буває, приходиш додому, а їсти нема чого, то я, щоб забути про голод, починаю співати і невдовзі засинаю… Важкі недуги мене обминають: певно, боги бережуть мене, і я не знаю, що таке ліки… Якщо ж трапляється трішки занедужати, то навіть радію: лежу й бачу уві сні, ніби перед величезним натовпом співаю незвичайно гарну пісню, а на мене дзвінким дощем сиплються рупії… Ось вони мені по кісточки, вже важко танцювати, і я… прокидаюсь! А виявляється, то мої ноги заплуталися в підстилці. Потім знову заплющую очі, і до мене знову приходять ці дивовижні сни…

Присутні засміялися; не сміялися тільки я та Гару.

Незабаром я попрощався з ним і вийшов на перон. До вокзалу я вже не повернувся, а повільно рушив убік від станції. Притупування маленьких ніжок, стукотіння по блясі, дзвінкі, мелодійні пісні полонили мене. Мені страшенно закортіло відшукати його оселю на березі річки й там дізнатися: як воно так, що з темної шпарини, де не виводяться злидні й горе, пробився до світла такий ніжний пагін І

Здалеку донісся паровозний гудок — підходив мій поїзд. Я повернувся на перон. За кілька кроків від мене стояв Гару. Він прийшов не сам, а з приятелем.

Зараз Гару сподобався мені ще більше. Видно було, що він поривається щось сказати, але ніяк не може наважитись. Я поклав йому на плече руку й звернувся до його напарника, що, напевне, прийшов із ним для підмоги:

— Що ж Гару хоче мені сказати?

Гару зніяковіло мовчав, а його приятель пояснив:

— Він казав, що хоче тільки попрощатися з вами — і все. А більше нічого не казав.

Я простягнув Гару руку, але той не взяв її, а тільки шанобливо вклонився. Я поплескав його по плечу й мовив, що ніколи не чував таких гарних пісень.

Гару глянув на мене і його погляд на мить затуманився. Я здогадався: він бачить наяву один із своїх дивовижних снів — він хотів проститися зі мною, і бажання його здійснилося. Тепер він пробудився…

Знайшовши свій вагон, я зайшов у нього, сів на м’яку канапу, заплющив очі і подумки продовжив розмову. Раптом рипнули двері, і я розплющив очі: переді мною стояв Гару. Я зраділо підхопився: чи не їде й він цим поїздом? Якщо так, то треба мерщій бігти в касу й міняти йому квиток на перший клас. Але його товариш мовив:

— Гару хоче, щоб ви взяли його з собою, а він співатиме вам, розважатиме ваших дітей, вчитиме їх співу. Він вміє танцювати дуже гарний танок із дзвіночками.

Я глянув на Гару, в його очах світилося мовчазне благання, і в душі моїй забриніли всі його співані й неспівані пісні. Була мить, коли я навіть простяг руку, щоб утримати його й повезти з собою. Я вже бачив Гару в новій святковій курточці, бачив, як блищать його очі після першого вдалого виступу, та… Та замість цього я тільки погладив його по голові. Він притиснувся до мене, а я обійняв його за плечі: