— Ти — ціла повість, Гару, а я — письменник. І твоїм пісням, і моїм повістям доведеться ще почекати, поки за всіма нами не визнають людських прав. Так, ми з то-тою брати: ти в своєму лахмітті і я в своєму костюмі — ми обидва боремося за те, щоб нас по-справжньому оцінили. Різниця лише в тому, що ти тільки починаєш боротися, а я й досі не припиняю початої боротьби!

Не знаю, чи зрозумів хлопчик мої слова, але нібито зрозумів, бо очі його заблищали і він міцно потиснув мою руку. А я додав:

— Я не беру тебе з собою, Гару. В тебе є батьки, і ти не можеш залишити їх напризволяще. Але я завжди пам’ятатиму тебе, твого старенького батька, твою лагідну матір, річку, що плюскотить біля твоєї хатини, пісні, які наспівує тобі вітер, і сни, які осипають тебе золотим дощем…

Поїзд рушив. Довго біг Гару за моїм вагоном.

— Я ніколи не забуду тебе, Гару!

А він дивився й дивився мені вслід, поки його маленька постать не розтанула в безмежній далині… Так, Гару вже не було поруч, та дивовижні пісні його ще довго бриніли в мені.

Переклад з панджабської С.Наливайка.

Раму вісім років. Але як на його вік він дуже кволий. Раму маленького зросту, худий, мов тріска, і завжди хворіє. Тим часом він завжди допомагає батькам, і не було ще жодного випадку, щоб він не послухався їх.

Коли його мати нездужає, а це трапляється досить часто, — Раму доводиться бігати в крамничку, робити дещо по господарству; не батькові ж варити їсти — він іде на службу. А де взяти часу, щоб вивчити урок, приготувати домашнє завдання?!

Раму просить батька зайти до школи, пояснити вчителям, що й до чого, а той відмовляється — каже: «Ніколи». Та це й зрозуміло — не йому ж перепадає від учителя!

От і сьогодні та сама історія. Страх підказує Раму, що краще б не йти до школи. Але це неможливо…

Поки вчитель заглибився в книжку, хлопчик обережно прокрадається на своє місце. Однак цей шуліка уже встиг запримітити його.

— Гей, Рамасамі, скільки разів я казав тобі: не заходь, якщо запізнився! Чому ти сів?

Зараз же ставай на лаву… [25] Домашнє завдання приніс?

Раму нерішуче тупцяє на місці:

— Ти ще огинаєшся? — Учитель тягне його до столу. — Руку!

— Завтра я принесу завдання, сар [26] .

— Завтра я тебе й помилую. А зараз давай руку! Ну!

— Ой! Боляче, сар! Не бийте мене, сар!

— Для того й б’ють, щоб було боляче. Ставай на лаву! А скільки уроків ще попереду! Скільки вчителів! І всі вони, один за одним, випробовують свою силу на Рамасамі.

Урок географії. Учитель заходить до класу, надіває окуляри, скидає тюрбан. Ой господи, яка в нього лінійка!

— Кришна! Назви північний кордон Індії.

— Гімалаї, сар.

— Гей ти, Піччо, встань! Південний кордон?

— Бенгальська затока, сар.

— Що-о?..

— Ні, ні… Арабське море, сар… Індійський океан, сар.

— Гей, Рамасамі, ти вчив урок? Головне місто Індії? Раму ледь чутно вимовляє:

Лясь! Лінійка опустилася на тремтячу руку.

— Ма-мо!.. Мамочко!

— Я тобі покажу маму! Геть звідси, віслюк! Стій за дверима і вчи урок.

…Раму уявляє себе дорослим. Він сидить на стільці. В руках у нього замашний кийок. На голові — тюрбан. На носі — окуляри… Яке чудесне перетворення!

З підручником і грифельною дошкою, наче маленький хлопчик, до нього несміливо підходить учитель географії.

— Знову спізнився? Підійди сюди. Ось тобі, негіднику! Ну, як? Ти мене лінійкою, а я тебе кийком.

Учитель географії заливається слізьми.

Інша картина… Великий клас. На стільці сидить сивий наставник з добрим, усміхненим обличчям. На колінах у нього примостився Раму. Ласкаво гладячи хлопчика по голові, вчитель запитує: «Чому ти сьогодні спізнився? Хіба можна так пізно приходити? Це погана звичка. Ну, поїж цукерку, мій любий! А тепер скажи, яке головне місто Індії?» — «Делі». — «Молодець, тільки не лякайся, ти славний хлопчик. А цього вчителя географії, подивись, ми шпурнули в яму. Не бійся, я з тобою…»

Лясь!

— Я тобі звелів учити уроки, а ти спиш, щеня?

Лясь!

— Я не спав, сар. Делі — головне місто, сар. Ой-ой-ой! Ай-яй-яй! Бо-оляче!

Переклад з тамільської О.Лєнік.

Вийшовши у відставку, професор разом із дружиною оселився на якийсь час у горах, щоб трохи підлікуватися там. Діяльний городянин, він нудьгував серед величної безмовної природи і тому пильно приглядався до всього, що хоч якось могло розважити його. Зокрема, професор звернув увагу на одного місцевого волоцюжку, якого вони з дружиною прозвали між собою «горопахою». Коли професор зустрічав жебрака, то щоразу заводив з ним розмову, намагаючись вивідати історію його життя. Спершу «горопаха» не дуже охоче відповідав на розпитування. Але згодом став поступливішим. Свого імені він не вважав за потрібне назвати, і професор став величати його Кондайєю — Гірською людиною.