— Ну що ж, так і називайте, — погодився жебрак. — Я і справді люблю гори. В них є якась сталість; вони не пересуваються, не змінюються. А люди обдурюють одне одного і тим самим ошукують самі себе; людям бракує послідовності, твердості, стійкості.

Поступово Кондайя розповів професорові історію свого дитячого кохання, через яке він розчарувався і в житті, і в людях.

— Я з дитинства жив у селі, де ви зараз живете. Поряд із халупою моїх батьків стояли два двоповерхові будинки. В одному з них, старому й занедбаному, ніхто не жив, тільки коли-не-коли з’являлися в ньому гості. В другому будинку разом із батьками мешкала Дханам… Слід сказати, що батьки її були люди багаті, й ці обидва будинки належали їм.

Якось я пішов із своєю тіткою до храму й там уперше побачив Дханам з матір’ю. Дханам було років десять; мені — років на два більше. У храмі залягав морок, але радісне ясне личко Дханам здавалося мені схожим на обличчя богині щастя Махалакшмі. Коли люди почали виходити з храму, я навмисне відстав від тітки й пішов слідом за Дханам. Обабіч дороги низько схилялися гілки великих дерев. Дханам ненароком зачепила одну з цих гілок, і квітки, що прикрашали її голову, розсипались по дорозі. Дханам нагнулася і простягла було руку до квітів, але мати гримнула на неї, і вони рушили далі. Дханам з матір’ю відійшли, я підняв квіти й раптом побачив на землі щось блискуче. Це був маленький перстень з діамантом. Я підняв його й пошукав очима матір з дочкою, та вони вже зайшли в будинок. Тоді я сів на східцях сусіднього будинку, що стояв на той час зовсім порожнім, і заходився обривати пелюстки квіток. Перегодя знов з’явилася Дханам — мабуть, вона шукала свій перстень. Я підійшов до неї.

— Ти загубила квіти, — сказав я, простягаючи їй букетик.

— Та ні, не треба.

— Ти щось шукаєш?

— Нічого я не шукаю.

Не дивлячись на мене, вона повільно походжала туди й сюди.

— Скажи, і я теж пошукаю.

— Мама буде сваритися, — схлипнула вона, опустившися на сходи.

Спершу я й не думав віддавати перстень, але мені стало шкода її. Під східцями була купка піску; я примостився на ній і почав гратись у палички, припрошуючи й Дханам пристати до гри. Вона сердито відвернулась. Я грався сам. Потім я підійшов до Дханам і, тримаючи в одній руці квіти, а в другій перстень, звелів їй заплющити очі. їй, мабуть, стало цікаво, і вона слухняно зажмурилась.

— Тепер дивися! — сказав я, і вона розплющила очі.— Твій перстень? Вгадуй, у якій руці?

Коли вона побачила перстень, очі в неї стали великі-великі, зовсім як блюдечка.

— Віддай мого персня! — закричала вона, хапаючи мене за руку.

Я стиснув кулак.

— Ні, спершу ти скажи, в якій руці, бо не віддам! — повторив я.

Дханам мовчки намагалася розціпити мої пальці. Та це їй так і не вдалось.

— Віддай, віддай! — закричала вона і, мов сердита білочка, вкусила мене за палець.

Я швидко переклав перстень у другу руку.

— Ось я скажу мамі, тоді знатимеш, — ображено протягла Дханам.

Я побіг угору по східцях, вона — за мною. Так ми ганялися одне за одним з півгодини: угору — вниз, вниз — угору… Нарешті Дханам стомилася, сіла на східцях. Я заховав перстень у пісок і знову запропонував їй погратися у палички. Дханам не захотіла спуститись униз.

— Якщо спустишся, віддам персня, — сказав я.

— Годі тобі, відчепись, — буркнула вона.

Я взяв перстень і пішов геть.

Але минуло кілька днів, і ми стали разом гратися на східцях, хоча персня я їй не віддав…

— А цю дівчину насправді ввали Дханам? — в цікавістю спитав професор.

— Ні, в неї було інше ім’я. Просто я сам називав її Дханам 1, тому що її батьки були дуже багаті… Минув рік. Ми подружились, і Дханам зовсім перестала згадувати про перстень. Ми гралися у різні гри, спускалися по бильцях, бігали наввипередки… Про нашу дружбу ніхто не знав — адже ми бавилися на східцях порожнього будинку, а їх не було видно ні з моєї халупи, ні з оселі Дханам.

Ми довго гралися в «богиню Сарасваті і бхакта» [27] . Дханам була Сарасваті. Сидячи з заплющеними очима на верхній сходинці, вона тримала в руці гілку, що зображала віну. А я, наче вірний шанувальник — бхакт, — приносив їй у дарунок квіти й зупинявся біля східців унизу.

— Богине! Поглянь на мене, — благав я.

— О бхакте! Піднімись до мене.

— Я не насмілююсь зійти так високо.

— Значить, така твоя доля. Я не можу спуститися вниз, — відповідала вона.

— Подай мені милостиню, — просив я.

— Верни персня Дханам. Тоді подам.

— Перстень загубився — прости мені, нещасному! — тужно вигукував я.

І раптом від будинку долинав владний голос — кликали Дханам, і богиня Сарасваті, кинувши свою віну, щодуху бігла додому.

А одного разу Дханам зникла й потім не з’являлася цілий рік. Куди її відвезли, я не знав. Я бавився біля порожнього будинку сам. Не один раз я перелічував сходинки — їх було там двадцять дві. Занедбане подвір’я перед будинком знову заросло густою травою, яку ми, граючись, витоптали.