Якось увечері я прийшов до наших східців і сів на нижню сходинку. Коли раптом згори злетіла маленька біла квіточка. Я підвів очі. На шостій сходинці сиділа Дханам. Від несподіванки я злякано підхопився. Дханам виросла й змінилась; я не впізнавав її: замість коротенької спіднички на ній, як на дорослій дівчині, були сарі й блузка.

— Як ти дізнався, що я тут? — спитала вона.

Голос її теж змінився — тепер він звучав, наче бронзовий дзвіночок.

Зніяковілий і розгублений, я не міг вимовити й слова.

— Я знову ходитиму сюди щодня, — сказала вона.

— Навіщо?

— А просто так.

— Знаєш, я не злодюжка, я хочу повернути тобі твій перстень.

— О, я страшенно гніваюсь на тебе! Гей ти, злодюжко, йди сюди, рані [28] покарає тебе за те, що ти вкрав перстень, — засміялася Дханам.

Я нічого не відповів. Тоді вона спустилась на кілька сходинок і вхопила мене за чуба. Я заціпенів. Ніжний, наче пуп’янок квітки, маленький рот, щоки, як трояндові пелюстки; очі, мов зорі… На зап’ястях дзвеніли браслети, на пальцях ряхтіли персні; палали білим вогнем коштовні камінці в сережках. На лобі яскраво-червона мітка. Сарі на ній з такого ж ніжного шовку, як і її шкіра. Вражений красою Дханам, я так і не розтулив рота; на очі мені навернулися сльози, і я втік.

Відтоді я навіть і не дивився у бік старого будинку, де літали мої мрії. Я більше не піднімався по східцях.

Так минали дні, тижні, місяці…

Нарешті я вирішив дістати перстень Дханам, захований у надійному місці, й підійшов до занедбаного будинку. Там метушились якісь люди. Ні про що не розпитуючи, я пробрався на задній двір. Якийсь чоловік лагодив наші східці. І тут було багато людей. Що робити? Недовго думаючи, я рушив до будинку Дханам. Там нікого не було. Один із мулярів сказав мені, що господарі пішли до того будинку, який ремонтують. І раптом я почув, як рипнули рами горішнього вікна, й побачив її очі, її лоб, волосся! Дханам!

«Іди сюди!» — помахала вона мені рукою. Я прошмигнув у внутрішній дворик. Там теж були східці, які вели прямо з двору на другий поверх. Я зупинився на нижній сходинці; вона — на верхній.

— Усі мої пішли в той будинок. Його ремонтують, щоб здати в оренду, — сказала вона.

Яскраво виблискували її прикраси; браслети, персні, сережки. Розмовляючи зі мною, вона нахилила голову. Я дивився на неї знизу вгору.

«Вона дочка багатія, я бідняк, між нами — двадцять дві сходинки, — подумав я. — Вона не спуститься з цих сходинок, а я не піднімуся на них».

— Я прийшов віддати тобі твій перстень, — пробурмотів я.

— Де ж він?

— Ось!

Ну, давай.

— Спустися хоч на одну сходинку, тоді віддам.

— А ти піднімися теж на одну сходинку.

— Не спустишся?

— Ти розсердився? — І вона спустилася на одну сходинку.

— Ще на одну, — попросив я.

— А сам ти не можеш піднятись? — ніби здивувалась вона.

Я скорився.

— Ну, давай.

— Он скільки в тебе перснів! Тобі мало?

— Ти ж сказав, що віддаси.

— А тепер кажу, що в тебе й без того багато перснів.

— Тому ти не віддаси?

— Віддам, не хвилюйся…

Вона спустилася ще на одну сходинку.

— Тепер ти піднімись.

Я так і зробив.

— Чому ж ти далі не спускаєшся? — ніби ненароком спитав я.

— А ти чому не піднімаєшся? Я більше не хочу спускатися.

— Ти не для мене спускалася, — зауважив я.

— А для кого ж?

— Сама знаєш, — буркнув я, показуючи їй перстень.

— Он як! Значить, я спускаюсь заради персня? — І вона стрімко збігла по східцях, щоб схопити перстень, але було вже пізно.

Я миттю підняв руку й шпурнув перстень на верхню сходинку. Вона стрімголов вибігла нагору і, схопивши перстень, кинула його вниз. Тепер уже я побіг униз і підняв перстень.

— Залиш його собі, він мені не потрібен, у мене їх скільки хочеш, — погордливо скривилася Дханам.

Я розгнівався. Вибігши по східцях, я поклав перстень на сходинку перед Дханам.

— На, бери!

Вона заперечно хитнула головою. Тоді я підійшов до неї впритул і, схопивши за руку, став пригинати вниз. Дханам випручалась і побігла. Я спіймав її на нижній сходинці, але вона знову вирвалась і, вихопившись, мов птах, нагору, підняла перстень.

Надівши його на палець, Дханам гордо підвела голову. Я глузливо зареготав. Дханам здивовано подивилась на мене.

— Ти чого смієшся?

А я, не кажучи й слова, все реготав.

Губи в Дханам від гніву затремтіли, ставши схожими на маленьких рибок, що метляють хвостиками; брови сердито вигнулись, ніби чорні змійки, щоки зашарілися. Вона підійшла до мене.

— Чого ти смієшся?

— Адже це не твій перстень, — зі сміхом відповів я.

Дханам зблідла.

— А чий же? — вигукнула вона.