— Я б на вашому місці не була такою кате­горичною, — почув Шульга за спиною. Озирнувся — у дверях стояла Запорожцева. Замилувався Людочкою: у чорному гарно пошитому костюмі з білим комірцем, який відтіняв ніжну рожевість її щічок, Людочка виглядала навіть вродливішою, ніж була насправді. Майор подумав про велике жіноче мисте­цтво одягатися так, щоб підкреслити те, що слід, — зрештою, в Людочки все було гарне, а може, це лише здавалося Шульзі, який був тихо й безнадійно зако­ханий в капітана-криміналіста.

Людочка підійшла до столу, тримаючи конверт двома тонкими пальцями з перламутровими нігтями. Поклала перед Козюренком. Повторила:

— Так, шановний майоре, я б на вашому місці не була такою категоричною.

Шульга підвівся. Був мало не на дві голови вищий за Людочку, дивився на неї згори вниз, та відчував себе учнем, що прошпетився.

— Я мав на увазі, — почав благально, — що навіть ви, а ви знаєте, якої думки я про вас, Людмило Костя­н­тинівно, не змогли б…

— Якої думки — то знаю! — відповіла так, що Шульга мимовільно почервонів. Отак завжди — не зрозумієш, що хоче сказати: чи натякає на те, що їй відомі майорові почуття, чи просто показує гарненькі пазурі?

— Єдине, що я знаю, — втрутився Козюренко, по­бачивши збентеження майора, — що Людочка зараз нас ошелешить.

— Нічого особливого нема, — заперечила, — але все ж гадаю, що оця цидулочка вам згодиться. — Ви­тягла з конверта, розгладила на столі. — Ось бачите, сильно витягнуті навскіс літери, а також здвоєні штрихи?

— Ну й що? — запитав Шульга.

— А те, що цю записку писала людина, хвора на астигматизм.

— З чим це їдять? — знов не витримав майор.

Запорожцева підвела на нього очі, витримала паузу і відповіла тоном професора, який невдоволений успіхами своїх учнів:

— Хвороба очей, викликана різною кривизною роговиці в неоднакових меридіанах.

Але Шульга вже збагнув що до чого.

— Як часто зустрічається ця хвороба в людей? — запитав.

— Не дуже поширена…

— Ви справді золото, Людочка! — мовив Козюрен­ко з пафосом.

— Бо якщо цю записку писав хтось із мешканців тих дев’ятиповерхових будинків, ми завтра ж, можли­во, знатимемо його прізвище! — Обличчя майора за­світилося радісною усмішкою. — Це ж справжній автограф для слідчого.

Наступного дня, продивившись картотеку дільнич­ного окуліста, Шульга встановив, що в дев’ятиповер­хових будинках, які вказала мати Коржа, мешкав лише один хворий на астигматизм: Олександр Степа­нович Левинський. А ще через годину він доповідав Козюренкові, що Олександр Степанович Левинський працює оцінювачем в одному з київських комісійних магазинів.

— То що ж робитимемо? — запитав Козюренко в майора. Зручно влаштувався на дивані, підклавши під бік вишиту дружиною подушку, дивився на Шуль­гу, примружившись, і майор збагнув, що Роман Пана­сович уже давно обміркував якщо не всі, то найбільш перспективні з наступних ходів. Шульга також мав деякі пропозиції і почав повільно, наче розмірковую­чи вголос:

— Нам відомо, що Левинський написав записку Коржеві. Точніше, ми припускаємо це. Сьогодні візь­мемо в комісійному магазині зразки його почерку, і експерти проведуть порівняльний аналіз.

— Абсолютно точно, — схвально нахилив голову Козюренко.

— Якщо експертиза доведе ідентичність почерків, а я в цьому майже не сумніваюсь, ми знатимемо, що Левинський викликав на побачення Коржа приблизно в той же час, коли Галата поступив на швейне об’єд­нання. І що вони з Коржем досить близькі знайомі, бо той бував у Левинського на квартирі. Власне, все.

— Небагато, — погодився Козюренко, — але, якщо подивитися з іншої точки зору, не так уже й мало.

— Сьогодні я покажу фотографії Левинського ко­мірникові товарної станції. Не думаю, що Левинський сам одержував норкові шкурки. По-перше, усний портрет не сходиться, по-друге, якщо Левинський очолює зграю злочинців, навряд чи вони б припусти­лися такої помилки. Правда, він може бути і рядовим членом банди. Далі, сьогодні ж надсилаю фотографії Левинського для впізнання офіціантом ресторану “Пе­ревал”. За Олександром Степановичем встановлюємо нагляд. Через нього виходимо на інших злочинців, зокрема на того рудого, якого бачили в шашличній, коли підпоював Галату, а потім на товарній станції та в ресторані “Перевал”.

Козюренко кивнув.

— Накажіть, щоб мені зробили сьогодні довідку про попередню трудову діяльність Коржа й Левинсь­кого. А з Олександром Степановичем я познайом­люся ж сьогодні особисто.

— Хочете здати ношені речі на комісію? — хитро посміхнувся Шульга.

— Поєднати приємне з корисним, — охоче підхо­пив жарт Козюренко.

— А цей Левинський людина не бідна, —зауважив майор. — Дві з половиною тисячі за одну лише інфор­­мацію про доручення на норкові шкурки.

— Що й казати, людина з розмахом. Цю рибку так просто за зябра не візьмеш.