Шульга непомітно намацав у кишені пістолет. Підніс у лівій руці келих, мовив, намагаючись роз­сіяти напруження:

— Вип’ємо ж, друзі!

— Облиш… — зло просичав Байдачний. Сколош­кано дивився на двері, і Шульга зрозумів, що життя Івана Гавриловича, незважаючи на зовнішню респектабельність, вічно сповнене тривог, що перебуває він у вічному страсі й напруженні, навіть уві сні.

За дверима почулися голоси.

Раптом Байдачний різко відсунувся від столу, від­кинув стільця й рвонув до крутих сходів, ще другий поверх.

— Стійте, Іване Гавриловичу! — витягнув пістолет Шульга. — Все одно будинок оточений, і нікуди вам не дітися!

Байдачний зупинився на першій сходинці, дивився нерозуміюче, нарешті збагнув усе, і якась зів’яла посмішка скривила йому губи.

— Ви?.. — запитав, наче збирався заплакати. — Який же я дурень!

А до кімнати вже входили троє працівників кар­ного розшуку. Байдачний сів просто на сходинці, дивився зацькованим вовком. Спиридон Всеволодович, либонь, один не занепав духом. Навіть посміхався працівникам міліції.

— Дуже прошу вас, — казав, наче завітали до ньо­го дорогі гості. — Але ж в моєму домі нема нічого недозволеного.

Працівники карного розшуку швидко обшукали Байдачного і чорнявого — зброї не знайшли.

— Де валізи? — запитав у Спиридона Всеволодо­вича Шульга.

— Які валізи? Що ви маєте на увазі? — удав, ніби не зрозумів той.

— Які привезли вам з Києва.

— Отож пригрів змію на серці… — вимучено по­сміхнувся Спиридон Всеволодович. — Я вперше чую про якісь валізи. Оцей товариш, — тицьнув пальцем у чорнявого, — щоправда, приїхав з якимись валізами, та що в них — не знаю й не хочу знати!

— Може, вперше бачите його? — Шульга вклав у ці слова якнайбільше іронії.

Але Спиридон Всеволодович був стріляний горобець.

— Вперше, — ствердив. — І, гадаю, востаннє.

А працівник міліції спускав уже крутими сходами дві великі жовті валізи.

— Скільки шкурок вмістилося в них? — запитав Шульга в Байдачного, але той стояв, зіпершись спи­ною на бильця сходів у стані повної прострації.

— Яких шкурок? — нараз втрутився чорнявий.

— Норкових! — переможно вигукнув Шульга.

— Але ж там нема ніяких шкурок.

— Ключі! — простягнув руку Шульга. Швидко відімкнув валізу. Вона була набита новісінькими ондатровими шапками. Друга — також.

Мати Коржа виглядала старшою за свої шістдесят років; сухенька, сива, зігнута життям бабуся. Обличчя все в зморшках, очі по-старечому прозорі, та пальці — рухливі й живі, буцім усе життя старої залишалося тільки в цих тремтливих пальцях з жовтуватими та акуратно вхоженими нігтями.

Козюренко мав намір провести на квартирі Коржа обшук і прийшов з двома оперативними працівниками та понятими. Якоїсь миті йому зробилося шкода ста­рої — адже не знала, чому загинув син, і правда могла остаточно зломити її. Тому й вирішив обійтися напів­правдою.

Але мусив якось пояснити причину трусу й на ходу вигадав версію:

— Вашого сина останнім часом шантажували, — мовив. — Можливо, злочинці причетні й до його смерті. Ми повинні з’ясувати це, тому й змушені вдатися до. таких крайніх заходів.

Поки оперативні працівники обшукували кварти­ру, підсів до старої, почав розпитувати, чи не прихо­див хтось із незнайомих до її сина останнім часом. Жінка виявилась кмітливою, збагнувши, в чому спра­ва, почала розповідати:

— Сергій останнім часом нервовим став. Я його питаю: в чому справа, Сергійку, а він тільки головою крутить. Мовляв, усе гаразд, але ж мати я і відчу­ваю — тривога в нього на серці. Спав погано й пити почав. Раніше ні-ні, рідко коли приходив нетверезим, а останній місяць що не день — пахне…

— Місяць, кажете? — перепитав Козюренко.

— Може, й менше, я ж дні не рахую.

— Скаржився на щось?

— Мовчав. Я думала, може, дівчину нарешті знайшов, та без взаємності. Кажу, не побивайся дуже, ще не одну знайдеш, а він тільки рукою махнув.

— І ніхто не приходив до нього?

Стара похитала головою.

— Раз тільки листа одержав. Я ще зливувалас лист у скриньці, а без поштового штемпеля. Ми рідко взагалі листи одержуємо, — пояснила. — Сестра мені з Казані пише, а Сергійко не любить листуватися. Каже, якщо потрібно, легше зателефонувати, може, й справді так, і скоро взагалі не писатиму один одному.

— І що ж то був за лист? — запитав Козюренко.

— Я й сама зацікавилась. Сергій прочитав, кинув, то я підібрала, а виявилось — пусте. Чекайте, якщо не викинула, є та записка.

Полковник засовався на стільці. Невже викинула? Можливо, й справді пусте, а якщо?..

Стара перебирала якісь папірці на столику у кутку, куди ще не дісталися оперативники, нарешті витяг­нула сірого конверта. “Коржу С.Б.” — було написано на ньому великими літерами. Козюренко витягнув невеличкий клаптик паперу. Прочитав: “Приходь­те вранці післязавтра до мене. Є термінова справа, мусите бути обов’язково”. І все. Ні підпису, ні дати.