Шрифт:
— Пригадайте, будь ласка, коли одержали цього листа? — попросив.
— У травні. Вже тепло було, й сади цвіли. — Стара замислилася. — Але точно коли, не пригадаю.
— Подумайте, — наполягав Козюренко. — Може, того дня у вас щось трапилося? Чи наступного?
— Що ж може трапитись? Ось минулого тижня п’ятірку загубила чи витягнув хтось у магазині…
— Може, когось зустріли того дня?
— Та не виходила я на вулицю. Злива була, куди ж іти? Зранку сонце, а потім злива, ще до гастроному хотіла зазирнути, але дощ завадив. Думала перечекати, та дощ періщив аж до вечора, так я без молока й залишилась.
Козюренко полегшено зітхнув: кращого не придумаєш — сьогодні ж синоптики дадуть йому довідку, коли у травні була злива. Певно, в середині місяця, бо сади вже відцвіли. То більше, що весна стояла напрочуд суха, за весь травень дощило лише двічі чи тричі.
Попросив стару:
— А скажіть, Ніно Дем’янівно, чи не зустрічався ваш син з ким-небудь поза домівкою? Може, казав про це чи дізналися якимсь іншим чином?
Стара покрутила головою. Нараз пожвавішала.
— На базар возив мене. У нас так було заведено — раз на тиждень, у середу, ми з Сергієм базарювали. У суботу та неділю, — пояснила, — базари дорожчі, людей більше. Побазарювали ми, назад нам з Володимирського ринку навпростець бульваром Дружби народів, а Сергій в обхід поїхав. Я — що, я — мовчу, мені не все одно, як їхати? А він зупинився біля нових будинків, вгорі там, над кіностудією, й каже, щоб почекала. Повернувся сердитий. “Падлюка, — каже. — Не чоловік, а змія…” Я, звичайно, питаю — хто, а він сердиться: хіба, мовляв, мало падлюк на світі?
Козюренко випростався на стільці — в цьому повідомленні щось було. Правда, Корж міг зустрітися з кимось із працівників фабрики, що ж, з’ясувати це не так уже й складно. Запитав:
— Будинок упізнаєте?
— Там їх усього кілька. Три чи чотири, усі дев’ятиповерхові.
— Бачили, в який будинок зайшов ваш син?
— Він машину збоку поставив і обійшов перший будинок, там ще купа сміття була, певно, і зараз не прибрали…
Козюренко побачив: один з оперативників робить йому якісь знаки, й перервав стару:
— Що у вас? — підкликав. — Показуйте.
Той подав відкритий том із зібрання творів Купера. Між сторінками лежала ощадкнижка.
— На пред’явника, — пояснив оперативник. — На дві з половиною тисячі карбованців.
Козюренко швидко зиркнув на стару. Витягнула шию, притиснула сплетені пальці до грудей, хапала відкритим ротом повітря, наче задихалася.
— Це в нас? — запитала жалісно. — Дві з половиною тисячі?
Полковник взяв ощадкнижку.
— Хочете сказати, що не знали про ці гроші? — потримав її перед старою.
— Авжеж, така сума! У нас ніколи не було стільки.
Стара задихнулася й закашлялася. Козюренко перегорнув сторінки книжки. Вклад було зроблено двадцять першого травня.
— Коли на машину збирали, — витерла сльози Ніна Дем’янівна, — тоді були в нас гроші на ощадкнижці…
— Хвилинку, — перервав її полковник, — пригадайте, прошу вас, ви їздили на базар після одержання записки?
— Так, на другий чи третій день.
— І було це в середу?
Марія Дем’янівна кивнула. Козюренко швидко підрахував: гроші покладено двадцять першого, у п’ятницю. На базарі були в середу, дев’ятнадцятого. Отже, записку Корж одержав сімнадцятого чи шістнадцятого травня, приблизно тоді ж, коли Галата влаштувався на роботу до швейного об’єднання. Треба якомога швидше знайти людину, з якою Сергій Борисович зустрівся дев’ятнадцятого травня. Прикинув: три чи чотири дев’ятиповерхових будинки. Близько тисячі квартир. Тисяча варіантів — зрештою, триста чи чотириста відпаде одразу, залишиться не менше шестисот.
З цих шестисот — тільки один…
— Ого! — мовив Шульга, коли Козюренко познайомив його з ходом розслідування. — Поки я швендяв по Ростову, тут он яка каша заварилася!
— Ну, дорогенький, для чого ж так? Не швендяв, а знешкодив цілу зграю шахраїв!
— Які не мають ніякого відношення до вбивства Галати…
— Коли ви вимітаєте сміття з хати, не думаєте, що саме кидаєте до відра… Купа сміття — і все. Аби не залишити нічого. Ми з вами, дорогенький Якове Павловичу, до деякої міри асенізатори, і нічого тут не поробиш. Не все одно, причетний Байдачний до крадіжки норкових шкурок чи ні. Крав у іншому місці, злодій паршивий, а ми повинні таких за вухо та туди, де сухо. А провели ви операцію в Ростові тонко й красиво, щиро здоровлю вас і сподіваюсь, що вище начальство не забуде відзначити.
Шульга ніяково посміхнувся, хоча в душі торжествував: Козюренкова похвала варта кількох відзначень у наказах.
Полковник підсунув Шульзі кілька аркушів паперу, списаних прізвищами.
— Тих, де галочки, — пояснив, — перевіряти не будемо. Люди поза підозрою. Бачите, Іван Гребенчишин, відомий муляр, депутат райради, Петро Щирба — співак з філармонії, Георгій Колянчук — генерал-майор у відставці, Євген Бурков — доктор наук, відомий педіатр…
— Доведеться перевіряти санітарний стан будинків, — зітхнув Шульга.
— Не забувайте про записку. Щось мені здається, що писав її той же чоловік, до якого Корж ходив на побачення.
— Може, жінка?
— Усе може бути, дорогенький, ніхто не застрахований від несподіванок. — Козюренко зиркнув на годинник. — Щось наша шановна Людочка затримується. Обіцяла через годину, а вже година з четвертю.
— Записка? — запитав Шульга.
— Вона, клята. Раптом відбитки пальців на конверті чи на самій записці…
Шульга похитав головою.
— Вони не залишили жодного відбитка навіть у машині, і я можу закластися, що цього разу навіть наша Людочка нічого не знайде.