Шрифт:
Козюренко вийшов надвір. Експерт, який мало не обнюхував асфальт на місці стоянки “Москвича”, з жалем заховав лупу до валізки.
— Я гадав, що знайду хоч ворсинки від його одягу, — мовив, — та вночі був вітер, і все змело…
Козюренко лише знизав плечима. Він і так дізнався багато. Слава богу, офіціант виявився спостережливим, і портрет чоловіка в сірому піджаку збігається з портретом, намальованим комірником товарної станції. Людина, яка зіпсувала гальма Коржевого “Москвича”, одержала й норкові шкурки на станції, можливо, справа її рук і вбивство Галати.
Але чи причетний до всього цього Байдачний?
Шульга прошкував вузькою, погано забрукованою вулицею, що вела до Дону. Будиночки стояли тут мало не впритул один до одного за високими дощаними парканами, над хвіртками шкірили зуби намальовані собачі морди, й час від часу якийсь пильний сторож, почувши майорові кроки, подавав голос.
Шульга зиркнув на годинник. Залишалося ще десять хвилин до третьої, коли призначено зустріч, і він трохи не розрахував час. Притишив крок: йти залишалось небагато, й раніше приходити не хотілося.
Йшов і ще раз виважував — чи все зроблене так, як належить?
Позавчора вони добряче випили в ресторані з Байдачним. Після того Іван Гаврилович запросив його до себе в номер і запропонував поставляти з Нар’ян-Мара шкурки пижика. Мовляв, там вони зовсім дешеві й на цьому можна заробити непогані гроші.
Шульга для годиться трохи покомизився, але, дізнавшись, що Байдачний пропонує йому по двадцять карбованців за шкурку, обурився. Мовляв, тридцять п’ять — жодної копійки менше, адже він знає, скільки деруть спекулянти за пижикову шапку, а товар у нього — перший сорт.
Байдачний погодився одразу, і Шульга подумав, що будь на його місці справжній спекулянт, зірвав би з цього ділка й більшу суму. Іван Гаврилович поцікавився, скільки практично шкурок може поставити його новий знайомий, і, дізнавшись, що в принципі це залежить від кредитоспроможності клієнтів, ледь не схопився за голову. Уже в липні Шульга пообіцяв продати двісті шкурок — усе залежить від транспортування їх з Нар’ян-Мара, бо він не хоче підставляти свою голову, й усе мусить бути виважено, обговорено в деталях.
Байдачний подумав трохи й призначив Шульзі побачення в середині наступного дня. Пізно ввечері Івану Гавриловичу подзвонили з телефону-автомата. Цю розмову було записано на плівку, і вранці Шульга знав її зміст. Невідомий співрозмовник поцікавився, чому Байдачний не прийшов на місце зустрічі. Той пояснив, що надибав велике й перспективне діло і хотів би обговорити його із Спиридоном Всеволодовичем. Невідомий дав згоду й сказав, що Спиридон Всеволодович чекатиме на Байдачного ополудні.
Далі все було справою техніки. Працівники Ростовського-на-Дону карного розшуку вже не випускали Івана Гавриловича із свого поля зору. Було встановлено, що о дванадцятій дня він відвідав сорок восьмий будинок на Річковій вулиці, який належав громадянину Сорокіну. Пробув там недовго, певно, Спиридон Всеволодович оцінив його пропозицію, бо Байдачний з першого ж телефону-автомата подзвонив Шульзі й запропонував зустрітися з потрібною людиною. Він під’їхав до готелю на таксі, забрав Шульгу й привіз на Річкову. Майор уже знав, що за сорок восьмим будинком встановлено стеження, оглянувся, вийшовши з машини, та нічого не помітив — працівники карного розшуку знали свою справу.
Спиридон Всеволодович виявився невеличким на зріст бритоголовим чоловіком з вирластими очима, солодкою посмішкою й пухкими, червоними, наче розцілованими губами. Він дивився на Шульгу ласкаво, мало не ніжно, і розмовляв з ним мов з близьким родичем. Весь час запитувально зазирав йому у вічі, наче хотів дізнатися про бажання Шульги й негайно виконати всі його забаганки, якими б примхливими вони не були. Так само улесливо, навіть трохи підлабузницьки розмовляв Спиридон Всеволодович і з Байдачним, проте Шульга все ж вловив якісь нотки зверхності у поводженні з Іваном Гавриловичем і зрозумів, що Спиридон Всеволодович грає тут першу скрипку.
Спиридон Всеволодович повів мову про північні краї, де працював їхній новий знайомий, дивувався людям, яким доводиться жити в таких неймовірно суворих умовах, називав Шульгу “нашим героєм”, і майор, включившись у цю гру, недбало відкинувся на спинку зручного крісла, посміхався зверхньо й благодушно, як і належало посміхатися справжньому провінціалові, таланти й вартність якого нарешті визначили.
Шульга знав справжню ціну компліментів Спиридона Всеволодовича й розумів, що старий пройда промацує його — що ж, і ми не ликом шиті, — розповідав про Нар’ян-Мар так, як розповідав би про Київ, вільно називаючи вулиці та установи, розташовані на них, згадав кілька смішних деталей з останньої поїздки по віддалених відділках радгоспу, вимовив навіть кілька ненецьких слів — це справило враження, й Спиридон Всеволодович, певно, нарешті пересвідчився, що в їхні тенета потрапила справжня риба. Він поплямкав своїми пухкими губами, присунувся просто із стільцем до крісла Шульги й мовив, солодко посміхнувшись:
— До вас, радість моя, поїде Іван Гаврилович, він чоловік досвідчений і зуміє оцінити обстановку.
Шульга помітив, як поворушився в фотелі Байдачний, та варто було Спиридону Всеволодовичу невдоволено зиркнути на нього, як одразу принишк. А той вів далі:
— Як у вас з часом, любчику мій, чи надовго приїхали до благословенного граду нашого?
— Я хотів би ще у Сочі… — удав, що завагався Шульга, — бо після наших морозів відпочити на морі…
Старий підвів очі вгору, наче радився із самим Всевишнім, і, мабуть, одержавши пораду, похитав заперечливо головою.