Шрифт:
— Галата ж був вільний.
— За шкурками слід було їхати по обіді, то ж міг поїхати Золотницький.
— Міг, — кивнув Вахнічев, — але чому не Галата?
У цьому був резон, і Козюренко погодився з Вахнічевим.
— Прочитайте й ось тут розпишіться, — підсунув йому протокол. — Якщо буде потреба, ми звичайно, потурбуємо вас ще.
Шульга зазирнув до головного бухгалтера. Той схилився над столом так, що кінчики довгих вусів торкалися паперів — здавалося, головбух обнюхує їх, і Шульга не втримався від посмішки. Миркаленко помітив її і зрозумів по-своєму.
— У вас такий вигляд, майоре, ніби ви натрапили на слід злочинця.
— Без вашої допомоги навряд чи…
— Чим можу? Вчора просили повідомити, хто з наших працівників знав про доручення Галаті, то я сказав…
— Віра Гулько?
— Так, наш рахівник, вона якраз сиділа тут, коли принесли доручення на підпис.
— Хотів би порозмовляти з нею.
— На жаль… Нема її сьогодні, подзвонила, що захворіла дитина й має бюлетень по догляду.
Шульга кивнув головою.
— Шкода… — зауважив. — Доведеться їхати до неї.
Бухгалтер зиркнув на нього спідлоба. Посмикав себе за кінчик вуса.
— Так, — почав нерішуче, — не моє це діло, звичайно… — Нараз смикнув себе за другий вус і мовив зовсім іншим тоном: — Тут їхати недалеко.
— Ви щось хотіли сказати?
— Та нічого.
— Федоре Лукичу, я дуже прошу вас не критися.
— Хто ж його зна? Не подумайте, що я старий пліткар, але щось з нашою Вірочкою діється. Жінки мої кажуть, а від жінок, самі розумієте, нічого приховати не можна, що з’явився у Віри багатий коханець. Подарунки всякі, гроші… Працює Віра тепер про людське око, щоб не вважали дармоїдкою.
У Шульги тенькнуло серце.
— А вона розлучена чи вдова? — запитав.
— Не витанцювалося в неї з чоловіком. Шкода, молода й вродлива, залишилася з дочкою, — сердито згріб кінчики вусів у долоню. — Почалися кавалери різні, я їй казав, непотрібні вони тобі, а вона — жити хочеться! Але ж по-різному жити можна… Знайшла собі такого, що й дивитися гидко, проте грошовитий!
— Хто він?
— Одні кажуть — з бази якоїсь, другі — чи то директор магазину, чи то з побутового обслуговування.
— Адреса? — попросив Шульга. — Давайте адресу вашої Гулько, щось мені закортіло відвідати її.
…Віра Гулько мешкала на другому поверсі нового дев’ятиповерхового будинку. Двері, оббиті коричневою цератою, дзвоник з мелодією, вічко у дверях — усе підкреслювало респектабельність і, так би мовити, заможність мешканців квартири.
За дверима почулися легкі кроки, й Шульга зрозумів, що його розглядають у вічко. Минуло півхвилини, але ніхто не обзивався, і майор подзвонив удруге. Мало не одразу почув:
— Хто?
— Відчиніть, будь ласка. Тут живе Гулько?
— Хто ви такий?
— Міліція.
Гулько помовчала. Нарешті запитала нерішуче:
— Що вам потрібно?
Шульга витягнув посвідчення, потримав так, щоб у вічко можна було роздивитися.
Клацнув замок, потім другий, двері розчинилися. На порозі стояла низенька на зріст жіночка у легкому нейлоновому халатику, чорнява, з великими, широко поставленими очима.
Дивилася стривожено, прикриваючи долонею низький виріз халата на грудях. Відступила, пропускаючи Шульгу, й замкнула двері.
Майор зупинився у вузькому передпокої, встеленому килимовою доріжкою. Вішалка з полірованого під горіх дерева; кришталеве бра над величезним, на півстіни, дзеркалом. Дещо шикарно для звичайного рахівника фабричної бухгалтерії — Миркаленко, либонь, мав рацію.
Гулько вказала на двері ліворуч.
— Прошу до кімнати. — Прослизнула повз майора, обдавши його запахом парфумів.
Вздовж усієї кімнати стояла так звана “стінка”, досить дорога, як одразу визначив Шульга, здається, югославського виробництва. Низькі зручні фотелі на коліщатках, широкий диван і в тон меблів зеленкуватий килим. Кольоровий телевізор і сервант, заставлений кришталевими вазами та фужерами. Зарплати рахівника явно не вистачало для придбання всього цього.
Майор утонув у запропонованому м’якому фотелі, а Гулько влаштувалася навпроти на краєчку дивана.
Короткий халатик ледь прикривав Вірині повні ноги, жінка обсмикнула його, та хіба лише для годиться. Вона дивилася очікувально, і пальці, довгі випещені пальці з рожевими нігтями, ледь-ледь тремтіли, перебираючи борт халата.
Віра й справді була вродлива — чоловіки озираються на таких на вулиці: довге матової шкіри обличчя з рівним носом та пухкими губами, мигдалевидні чорні очі — циганський тип, визначив Шульга. Але не було в ній циганської гнучкості й худорлявості, високі груди визивно стирчали з-під халатика, а станом трохи розповніла — під сорок років такі жінки розпливаються зовсім.