Шрифт:
Гулько зиркала на майора з-під довгих підфарбованих вій цікаво, хоч у зіницях проглядалася глибоко прихована тривога.
— Я з карного розшуку, — представився Шульга, ще раз витягнувши посвідчення.
Жінка прочитала його уважно. Повернула й зручніше влаштувалася на дивані, після чого вимушена була знову обсмикнути халатик.
— Карний розшук! — закопилила губу. — Але яке я маю відношення?..
— Ми розслідуємо справу про вбивство вашого працівника Галати, — почав Шульга сухо. На мить йому здалося, що Віра зітхнула з полегшенням, та, може, лише здалося, бо ніщо не змінилося на її обличчі. — Пробачте, що потурбував вас удома, бо справа нагальна, а Федір Лукич повідомив, що маєте лікарняний листок…
— Дочка захворіла, — махнула Віра рукою на двері сусідньої кімнати, — сама доглядати її мушу.
— Я хочу попередити вас, що наша бесіда поки що неофіційна. — Шульга вирішив спочатку не брати у Гулько належних у таких випадках розписок. — Міліція сподівається на вашу допомогу.
— Звичайно. — Віра поправила високу зачіску, для чогось переколола кілька шпильок. — Я, майоре, до ваших послуг… — На мить опустила вії, й слова ці прозвучали дещо двозначно.
— От і добре! — не сприйняв глибоко прихованого натяку Шульга. — Скажіть, ви знали, що Галата мусив їхати на станцію по норкові шкурки?
Віра зупинила на ньому затяжний погляд, знизала плечима, немов хотіла запитати: яке, мовляв, це має значення?
Але Шульга дивився очікувально, й Гулько відповіла, зашиливши губи в догідливій усмішці:
— Знала. Я тоді сиділа в Федора Лукича, коли Валентина принесла доручення на підпис.
“Секретарка директора”, — здогадався Шульга, її прізвище стояло в їхньому списку.
— І ви нікому не говорили про це?
— А що, мусила мовчати? Та у нас товарознавці щодня мотаються…
— Я прошу вас пригадати, чи не казали ви комусь про доручення, — суворо зупинив її майор. Йому здалося, що у Віриних очах замерехтів і одразу згас якийсь лякливий вогник. Жінка доторкнулася кінчиками пальців до пухкого підборіддя і відповіла не дуже впевнено:
— Нікому.
— А якщо пригадати, — не здався Шульга. — В бухгалтерії не було розмов про норки?
— Ото диво! Нам уже вони набридли — стільки пальт випускаємо.
— І все ж вам хотілося б мати норкову шубку? — зненацька запитав Шульга і, певно, влучив у ціль, бо Віра нервово сплела на грудях пальці й запитала злякано:
— Звідки ви знаєте?
“А ти не з розумних…” — подумав Шульга й вирішив йти напролом:
— Хіба не обіцяли вам її? — Підкреслено-уважним поглядом обвів кімнату. — Ви, звичайно, поки що можете не відповідати на мої запитання, однак я не радив би. Це ж не секрет, що все у цій кімнаті…
Віра випросталася на дивані. Опустила руки, борти халата розійшлися, напівоголивши груди, але жінка не звернула на це ніякої уваги. Злі вогники замигтіли в її темних очах.
— Ну й що! — вигукнула. — Це моя справа, і кожен живе, як може! Ну, є в мене коханець, а всіх заздрощі беруть! Ну, любить мене й дарунки робить! Хіба заборонено?
— З точки зору закону, — мовив Шульга, — я не маю права ні в чому звинувачувати вас, але ж розмова у нас неофіційна, і тому…
— А якщо неофіційна, то йдіть ви під три чорти! — нараз вигукнула Віра. — Не хочу… — Вона не закінчила, бо рипнули двері й до кімнати зазирнула дівчина. Була вона така ж чорнява, як мати, одягнута у вельветове червоне у білу горошину платтячко, великий білий бант прикрашав її гарну голівку. — Не заважай нам, Сашуню, — махнула рукою Віра, і дівчина слухняно сховалася за дверима. Та її поява одразу якось пригасила материн запал, либонь, тому, що дівчина аж ніяк не виглядала хворою і гру Гулько було викрито.
Шульга розуміюче всміхнувся, та нічого не сказав. Віра одразу якось знітилася, злодійкувато шаснула очима по кімнаті, і рожеві плями запашіли в неї на щоках.
— Я хотів би запитати вас, Віро Петрівно, прізвище Еашого, ну… — пом’якшив удар, — покровителя.
— Ми скоро поберемося, — швидко мовила Гулько, — він уже остаточно вирішив розлучитися, і ми поберемося! — Видно було, що вона щойно вигадала це, проте брехня підводила якесь підгрунтя під її позицію, і вона дивилася на Шульгу вже не сколошкано, хоч плями не зникли з обличчя.
— Хто ж він?
— Іван Гаврилович Байдачний. Працює на фабриці побутового обслуговування. Завідує цехом.
— Яким?
— Вони шиють шапки.
“Ого! — ледь не вирвалося в Шульги. — Невже все так просто?” Але прямо розпитувати не став.
— І все це він подарував вам? — обвів кімнату недбалим жестом.
— Чому все? Ми з дочкою одержуємо аліменти.
— Скільки?
— Сорок карбованців на місяць.
— І на фабриці дев’яносто. Разом сто тридцять, — почав підраховувати Шульга.