— Та киньте ви, Михайле Григоровичу, — мовив розважливо, — ви ж не злодій-рецидивіст, ну, трапи­лась неприємність у житті, а я щось не зустрічав та­ких, котрі б горіли бажанням повернутися до колонії.

— Ні… ні… — аж замахав руками Пуд. — Ви зов­сім вірно зволили висловитися, і тільки дурень може сам собі відрубати голову.

Шульга благодушно посміхнувся.

— Кажуть, товариство там у вас було непогане. Люди освічені, з життєвим досвідом. — Мав інфор­ма­цію, що в колонії Пуд виконував обов’язки чи то хлопчика на побігеньках, чи то ад’ютанта засуджено­го за розтрату директора бази Івана Івановича Ребрикова, який вийшов на волю за півроку до звільнення Пуда. — Коли бачили Ребрикова востаннє? — запитав раптово.

— Ну що ви! — аж обурився Пуд. — Я від того життя науку маю, і Ребриков для мене не компанія.

Шульга подумав, що Пуд уже зустрічався з Ребриковим на волі. Якщо б не бачилися, так би й відповів, що востаннє розмовляв з Ребриковим у колонії. Але його здогадки, як кажуть, до протоколу не підшиєш…

— Маєте відомості, де зараз живе Ребриков? — запитав.

Пуд подивився на нього уважно. Певно, зважував, що може бути відомо цьому настирному майору, й бо­явся заплутатися. Зітхнув і мовив жалібно:

— Заходив до мене Ребриков. З місяць тому. Ви­пили з ним півлітрушечку, переночував він у мене. Чи вже не можна переночувати? — запитав визивно.

— Чому не можна? А що Ребрикову було потріб­но від вас?

— Та нічого. Погомоніли, випили…

— Не такий він чоловік, щоб ляси точити. Й го­рілку просто так не питиме.

— Але ж ми разом сиділи в колонії. Давні знайо­мі, є що згадати.

— Ох, Пуде, не ходіть околясом!

— Чесно я, їй-бо, чесно! — Очі в Пуда аж округ­лилися, він притиснув сплетені пальці до серця й ди­вився на Шульгу віддано.

— І транспорт Ребрикову не був потрібний? — почав навмання майор.

Брови в Пуда ворухнулися на якусь невловиму мить, та це не пройшло повз увагу Шульги.

— Коли і що возили Ребрикову? — запитав різко.

— Я-я!.. Возив! — аж захлинувся від обурення Пуд.

— Не я ж… Отже, ви твердите, і ми внесемо це до протоколу, що ніколи нічого не возили громадянину Ребрикову. Так?

— Чому ніколи й нічого? — позадкував Пуд. — Того разу справді нічого не було. Але Ребриков про­сив мене — і чи міг я відмовити йому? — перевезти якесь барахло. У вільний від роботи час.

— На державній машині?

— В обідню перерву.

— Що возили? Коли?

— Місяць тому, у травні. Чекайте, коли ж це? Дванадцятого чи тринадцятого травня, точно — тринадцятого. Я ще подумав — чортова дюжина.

— Що возили?

— Я ж кажу: барахло. На дачу просив підкину­ти. Дача за містом, недалеко, у Тарасівці. Різні до­машні речі везли.

— З Підвальної вулиці до Тарасівки? — уточнив Шульга, адресу Ребрикова йому повідомили відразу.

— Так, так, з Підвальної, — заметушився Пуд. — На третьому поверсі мешкає, я ще валізи допомагав спускати.

— І важкі були валізи?

— Не дуже. Шмутки різні в них. Ребриков казав: жінчині та тещині речі.

— Адресу дачі в Тарасівці пам’ятаєте?

— Аякже. В центрі селища, за магазином.

— І після того не бачилися з Ребриковим?

— Ні, не бачився.

— Але ж розмовляли по телефону.

— У мене ж телефону дома нема.

— А на роботу він не дзвонив?

Пуд замахав руками: певно, знав, що тут майоро­ві буде важко щось довести.

— У роз’їздах я, хто ж дзвонитиме?

— А ви йому?

— Не мав справи.

— І ви ні про що не домовлялися?

Очі в Пуда забігали.

— Не мав з Ребриковим справ, товаришу майор, їй-богу, не мав!

— З ким же мали?

— Ні з ким, слово честі, ні в чому не винний!

— Комусь казали про Галату? — несподівано пе­ревів розмову в інше русло майор.

— У нас про Галату тільки й мови…

— Кого ви повідомили, що Галата одержав дору­чення на норкові шкурки?

— Ось воно що! — нарешті збагнув Пуд. Відповів невпевнено: — Звідки ж я міг знати про це?

— Не знали?

— Не знав.

— І не зазирали до кімнати Вахнічева, коли той давав завдання Галаті?

— Не пам’ятаю.

— Прошу вас пригадати все точно. Свідки твер­дять, що в момент, коли Вахнічев доручав Галаті одержувати норкові шкурки, ви зазирнули до кімнати і одразу зникли. Куди пішли і кого повідомили про почуте? Чи не Ребрикова?

Очі в Пуда заскляніли.

— Та не чув я нічого! — вигукнув. — Зазирнув до Вахнічева, було таке, побачив у нього Глуховського і подумав: незручно турбувати в присутності началь­ства. Хотів запитати, куди завтра їхати, але ж міг і потім — чого ж лізти, коли Аркадій Овсійович при­йшов!