— О царю диких звірів! — вигукнув навіть Тікірі, цілковито зачарований рушницею. — Я знаю, що ти вже застрелив багато леопардів. А чи зважився б ти також на слона?

«Цар диких звірів» спинивсь, і його усміх посвідчив, що має він такі самі чорні зуби, як Ука Елара.

— Слонів тут нема, о царю диких мурах, — вищирився він. — Я винищив їх до ноги й наробив з них карі. Ще запитання будуть?

Тікірі спохмурнів: лісник кепкує з нього, бо карі, духмяна підлива з м'ясом, звичайно робиться з риби, або з курчат, або ж із баранини, але із слонів — ніколи.

— У нього ні, а в мене є, — озвавсь Бандала нетерпляче. — Як далеко до святого дерева Бо? Я хотів би йому вклонитися.

Лісник почухав голу литку й сказав, що десь півтори години ходу. Бандала засмутився. Ніколи не матиме він досить часу, аби піти на прощу так далеко.

— Я тут, і, власне, мене тут нема, — ремствував Бандала ще тоді, коли вони вже збиралися вилізти на дерево. — Бо хто не бачив невмирущого Бо, той не був в Анурадгапурі.

Відтак хлопці сиділи у верховітті, але Бандала марно шукав, де стоїть невмируще дерево. Він забув спитати в лісника, в якому це боці, а під ними довкола простелились непрозірні джунглі. Не побачили вони й містечка Анурадгапури, хоч те містечко куди більше, ніж одне дерево, але й воно цілком зникло десь у зелені. Проте — так Бандала подумав — дерево, яке росло дві тисячі років, має бути вище від гори. Однак єдині гори здіймалися, наче величезні опуки, що їх забули якісь гіганти, найскорше ті, хто збудував Анурадгапуру.

З півдня долинув кволий гудок потяга. Отже, Куда не брехав, тут був вокзал, і містечко, без сумніву, лежало в тому напрямку. Хлопці знов напружували зір — і знов марно… Потім вернули поглядом назад до дагоб і побачили диво: дагоб стало більше. Там, де перше випиналися тільки три півкулі, тепер було чотири, четверта — уся з вогню. Було то, звісно, сонце — половина його вже сховалася за обрій, але картина була така гарна, що хлопці воліли, аби вона не зникала.

На жаль, сонце нестримно спадало, ніби йшло світити там під чагарями й деревами, до старої Анурадгапури, міста в тому світі. Знов лишилися на обрії тільки три дагоби і один рожевий окраєць, подібний до далекого рожевого острівця.

В тій хвилі Тікірі відчув невимовну тугу.

— Тобі сумно? — питав Бандалу; хотів поділитися своїм смутком.

Замість Бандали десь зовсім близько озвалася ящірка гекко. Кликала тихо: «Гекко! Гекко!», але обоє чули її, дарма що довкола кричало безліч звірів, дзижчали комахи, десь кумкали жаби, а ген гукали зелені папуги, мов дмухали в мушлі. Уся та круговерть звуків нездужала заглушити один кволенький, дуже нещасний голосок: — Гекко! Гекко!..

Хлопці мовчки почали злізати з дерева.

У таборі сяяла над столом лампа, оточена хмаркою комах, за вечерею сиділо п'ятеро осіб замість чотирьох, осторонь стояла легковушка, що її хлопці досі не бачили. Отже, приїхав не Куда, а хтось новий, чужий — той білий чоловік із засмаглим лицем і лисиною над лобом, що сидів біля заспаного сагіба Гопкінса.

— Гей, до мене! — гукнув Магараджа Макферран, забачивши хлопців. — Де це ви швендяєте, шибеники, чому не прийшли сервірувати?

— Перепрошую, пане, — вклонився Ука Елара, котрий сьогодні слугував біля столу разом із Старою Тростиною. — Від них тхне, як я вже вам казав.

Тікірі спалахнув:

— Зовсім і не тхне, хіба милом. Ми всенькі милися. Будь ласка, можете понюхати.

— Ходи-но сюди, — засміявся новий сагіб, з лисиною. — Не ти, курдуплику, а той другий, трохи більше схожий на людину. Як тебе звати?.. Ага, Бандала. Тож слухай, Бандало, я тебе обнюхувати не буду, але навчу чогось такого, що тобі знадобиться. Зроблю з тебе музичний інструмент. Ти знаєш, що таке музичний інструмент? — Не чекаючи відповіді, звернувся до товариства за столом — Колись я мав на Суматрі слугу, котрий був за десять інструментів: за скрипку, за банджо, за… за… вже не пам'ятаю, за що. Ну й потіха!.. Тож, Бандало, увага, я музика, а ти контрабас. Знаєш, що таке контрабас? Щось таке саме коричневе, як ти, тільки має чотири кілочки замість твоїх двох. Уважай, оце твоє замурзане вухо — кілочок. Я його отак покручу, а ти видаси звук…

— Ні! — вигукнув Бандала.

— Погано. — засміявся новий сагіб. — Треба почати низько і вести вгору. Приблизно отак: уі-і-і! Інакше настройка триватиме довго. Отже, спочатку!

Закрутив Бандалине вухо, і хлопець слухняно вивів:

— Уі-і-і!

Пані Індіра наморщила лоба:

— Послухайте, Бредероде, може, годі…

Але новому сагібові, панові Бредероде, було замало.

— Де там, мадам, я його тільки трохи налаштував. Що ж іще я грав на тому хлопчині з Суматри? Ага! Слухай, Бандало, це вже не твій ніс, це — гудзик. Знаєш, що таке гудзик? Частина дзвінка. Я візьму притисну, а ти…

— Цр-р-р! — зайшовся Бандала.

— Винятково! Казково! — зрадів пан Бредероде. — Це добрячий дзвоник! Розумний! Так, Бандало, відтепер ти дзвоник. А ти… ти, чорний курдуплю, прислухайсь. Як удруге я подзвоню отак, прибіжиш, уклонишся і скажеш: «Дзвонили, пане?»

— Облиште, Бредероде, — похмуро сказав пан Шардас, поправляючи окуляри. — Хіба не бачите, що в хлопця очі повні сліз!

Лисий сагіб засміявсь і присунув собі філіжанку кави.

— Дурниці! — поки він сьорбав та накривав філіжанку блюдечком, аби туди не нападали жуки, пані Індіра кивнула хлопцям і послала їх геть.