Вранці Ука Елара послав Тікірі зі Старою Тростиною по дрова. Повернувшись за годину, Тікірі Бандали не побачив. Де б це вій міг бути?

— Когось шукаєш? — співчутливо запитав кухар. — Хоча я знаю кого… Але його вже нігде не знайдеш. Утік, дурило, і тепер блука десь у джунглях. Ах, мені його жаль. Певно, задушив його леопард, уночі я чув ревіння…

Тікірі струснув головою. Він не боявся за Бандалу: був певен, що той подався до дерева Бо, мабуть, найшов лісника і розпитав у нього дорогу.

Кухар замовк, але перед полуднем почав тривожно соватися, ходити сюди й туди й нарешті сказав, що йому дивно щемить серце.

— Маю передчуття! — говорив тремтячим голосом і тис долонею до черева ліворуч, мов туди переселилося його серце. — Маю жахливе передчуття. Певно, ангели мені щось нашіптують. Або ж диявол? Ні, диявол мене боїться, я ж бо християнин; мені нема чого боятися диявола, бо ангели знають Ука Елару, їм відомо, що святий білий чоловік дав йому благословення… Ах, це передчуття!

Ще чверть години Ука Елара бігав перед кухнею, а тоді подався до лісу, волаючи, що на нього хтось там гукає. Голос його лунав хвилю тут, хвилю ген, на мить ущух зовсім, а тоді озвавсь удалині, але вискучий, уривчастий, пойнятий жахом…

Відтак Ука Елара вийшов із чагарів, очманіло доплентав до кухні й поклав Тікірі до ніг червону шматину. Був то Бандалин саронг, просякнутий кров'ю.

— Передчуття не обмануло. Вій мертвий, — сказав.

У таборі не було нікого, крім Тікірі, кухаря й Старої Тростини. Ніхто не заломив руки, лише вона, Стара Тростина. Ука Елара безсило впав на колоду й затулив лице руками. Тікірі жаско втупивсь у криваву шмату й не мовив нічого, бо не знав нічого, одне тільки: тепер він сам, як палець, і порожній, як розбита посудина.

Сидів почіпки й дивився на те, що зосталося з Бандали, але й очі були йому порожні, бачив він лише імлисту червону пляму, що росла й росла, аж став червоний цілий світ. Стара Тростина давно перестала голосити, а Тікірі усе сидів навпочіпки й дивився сухими очима, як світ виступає з імли й помалу верта до своєї подоби. Багато стебел трави, багато камінців, чотири чорних жуки і одна червона шматина… Так, це знов був старий знайомий світ, а все ж цілком інший. На ньому вже не жив Бандала.

Тікірі зачув, як обіч хтось каже — кухар:

— Підкріпися. Це помага в будь-якій печалі.

Тікірі закрутив головою.

— Так, я тебе розумію, — співчутливо й ласкаво мовив Ука Елара. — Ах, нещасний день!.. Йди геть, хлопче, десь-інде легше забудеш горе. Це нещасне місце.

— Куди мені йти, — глухо сказав Тікірі. — Бандали ніде немає.

— Ніде. Твоя правда… Але ти мріяв про слонів. Тож іди до Канді, і то хутко, перш ніж сагіби вернуть. Вони тебе не пустять, бо ти тямиш по-англійськи й тебе ніким замінити. Тікай, поки є час! Уже завтра ти будеш у моєму місті в Канді в мого брата, котрий має багато слонів. Будеш магаут!

Тікірі понурив голову, його змагала невідома досі кволість, начеб із Бандалиною кров'ю витекла до джунглів і його власна кров.

— Ніколи не буду я магаут…

— Чом це?

— Я малий, кволий, — прошепотів Тікірі. — Я мураха, ти сам це казав. Ніде мене не візьмуть.

— Он воно що! — засміявся кухар. — А ти й повірив? Я ж то жартома сказав, дурненький. Тепер-бо я не жартую. Диви, маю листа з Канді, Куда мені його вчора приніс. Диви, там написано, що мій брат носила до мене свого сина, аби я навчив його поводження сагібів. А його син, мій небіж, був магаут! Отже, його місце тепер вільне. Тікай до Канді! І ти не йтимеш пішки — це досить далеко. Поїдеш потягом, я дам тобі на квиток. Диви, дам тобі стільки, що стане на цілу дорогу! Так-бо я хочу зарадити тобі. Але тобі треба поспішати, потяг вирушає за годину!

Тікірі не ворухнувся.

— Я не вмію їздити потягом, — сказав. — Ніколи не їздив потягом. — Йому хотілось, аби Ука Елара пішов або принаймні замовк. Аби було тихо.

Марно.

— Що там уміти? — здивувався кухар. — Не будь дурний, це найлегше діло в світі! Просто підеш на вокзал, дорогу я тобі покажу, купиш квиток і сядеш, ото й усе. Потяг тебе ніде інде не завезе, бо йде тільки до Канді! А як хочеш, дам тобі й листа до брата. Напишу в ньому: «Це Тікірі, славний магаут!»

— Ні, — сказав Тікірі. — Я не магаут. Я не магаут. — І повторив ці слова утретє, і вчетверте, бо не пізнавав свого голосу, і цікавий був, хто ж то так близенько говорить. — Я не магаут.

Ука Елара розсердивсь і пригрозив, що напише того листа або ось зараз, або вже ніколи, що ніколи вже не дасть грошей на потяг із своїх заощаджень, бо співчуття його мине й ніколи вже…

Але Тікірі лише повторював слова «Ніколи вже… Ніколи вже…» — і думав про Бандалу.