– Он як!
– чмихнув поет на мить задумався; псля чого психотерапевтично сказав: - А, нчого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так... Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Дол вдвернула значно бльшу чи навть фатальну катастрофу? Зрештою, справжн руденьке чи бляве щастя ви ще обов'язково зустрнете. Певен.

Богдан розумв незаперечну логку мстера Тейлора. бль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розвюватись, безповоротно вдходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих життв. А може - й не прожитих. Але обов'язково далеких.

Пдйшли до ратчастих перилець , спочатку Тейлор, а потм Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось грандозне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспокйливою силою. У так хвилини здаться, що спиняться нестримний плин часу все навкруги застига в чарвнй нерухомост. Вершина буття - нерухомсть спокй.

– Генальна краса, - не втримався мстер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихя переходила в ншу.
– Чарвно. Шикарна панорама. Панацея вд стресв. Отак би дивився й дивився б, забувши про час, про решту. Тльки ти й ця одвчна краса. Перевряв на соб. Переживання чи й психчний катаклзьм який - умикаю фльми про море. ... Допомага. Найкращ лки. Рекомендую.

Лисиця задумливо покивав.

– Вдверто кажучи, - почав вн, - думав, що охочих вдпочити у "Прер" буде бльше, хоч це й останнй зазд. А х - жменя.

– А мен це подобаться, - упевнено проказав Тейлор.
– Звик до самотност. Тиш. У мене он родини нема. Але я нтрохи не шкодую. Поклав життя на ввтар творчост. То хай це вже буде мом лихом, особистим, а не ще чимось... Хоча, може, це й навпаки - зовсм не лихо, а щастя...
– поет знову мрйливо задивився вдалину.

На палубу пднялася пара. Блондин - десь п'ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний пдтягнутий - жнка-шатенка (п'ятий десяток посередин, ще не розгубила не таку вже й давню красу юн скри в очах). Одягнут просто й практично. Стали окремо. Вдгородилися вд усх. Вдихали-пили морський втер. Удивлялися в магчну далечнь ледь чутно перешптувалися. Жили свом життям. На те, що поруч, - жодно уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навчно. Чи на життя. тепер "вдповдають за того, кого приручили". Усе - як книжка пише. Отака диля. Вигляд з боку. А що ж там насправд - навть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне - м удвох добре. А решта - мжпланетний простр...

Прониклива картинка. Болюча. Лисицю знову вдкинуло додому. Знову т жахлив видння... Те отруне зрадою марення... Регна... Фата на чарвнй голвц... Модний костюм на ньому... Вони пднмаються сходами... Сигнал автомобля... Господи, навщо? Навщо так боляче? Навщо так жорстоко? Навщо в самсньке серце?? Навщо саме йому???

Тонко зацокали пдбори. Повернувшись, Богдан помтив, як з трапика вироста молода тонка жнка в темно-синьому приталеному жакет, фолетовй спдниц, чорних черевиках на високих пдборах. У руц - сумочка, теж чорна, на яку св вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольорв. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. спробуй хоч щось запереч.

Коли жнка наблизилась, на не звернув увагу вже й поет. "Манекенниця" мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало й лишатися красунею. В макяж проглядалася вправна рука.

– Втаю, джентльмени, - мовила вона.
– Даруйте зухвалу нетактовнсть, але мо кляте хоб часто заганя мене в незручне становище. Рч у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекцю... Мен здаться, що ви, мстере (вона дивилася на Богдана), - кноактор. Вас я наче бачила в однй з нових англйських мелодрам. Станете вдомим - продам автограф на "Сотбс".

– Шкодую, чарвна мс, - але побачивши у жнки обручку, Лисиця виправився: - Е-е-е... мсс, та доведеться вас розчарувати. Я такий далекий вд кномистецтва, як вд нашого катера пвострв Юкатан.

– Але схожсть - надзвичайна, - виправдовувалась, крутячи головою, "манекенниця".

– Нчого дивного, - став заспокоювати Богдан, - у свт багато схожих. Та й двйникв теж. Навть конкурси проводяться.

– Тод - вибачте. А ви, - звернулась до англйця, - вдомий поет Марк Тейлор. Чи я знову помилилась?

– Н, усе точно. Я - саме вн .

– А у вас автограф взяти можна?
– запитала наче з острахом.

– Будь ласка.

Жнка подала поетов листвку й ручку. Коли Тейлор закнчив писати, на палуб з'явився ще один персонаж. Мцний "пдкачаний" чоловк. Богдан упймав себе на думц, що молодика десь бачив: нби... в якомусь бойовику. А потм - засмявся з себе. Красуня заразила чи що? "Персонаж" пашв войовничстю й люттю. Жнка враз змнилась на обличч. Богдан не звернув на те няко уваги сказав:

– Я хоч не зрка, але автограф теж дати можу. А раптом стану зркою? Тод не доступитеся.

Та "манекенниця" лишилась незворушною. Жарт явно не сподобався. Лисиця зрозумв: усе - через "персонажа".

– Перепрошую, джентльмени, - видавлюючи ввчливсть, з залзними нотками в голос мовив "спортсмен", - але мушу забрати з вашого вишуканого кола дружину.
– вже до жнки: - Ходмо, Крстн.

– Мй чоловк, Альбер Брссон, - показала "манекенниця" на "пдкачаного".

Поет Лисиця представилися.