Усе йшло як по писаному. Любо й дорого подивитися. Візьмемо тутешнього царя-батюшку. До того перепудився божий помазаник, що наказ видав на предмет спокутування гріхів:

"Щоб ні люди, ні корови, ні вівці, ні свині нічого не їли, не випасалися і води не пили. Т щоб одяглися у руб'я та власяниці городяни і тварини їхні, і кріпко вопіяли до бога, і щоб кожний з них одвернувся від злої путі своєї і від насильств рук своїх".

Я цей наказ навмисно переписав, щоб він потрапив до святого письма. Всохлий до спинного мозку Авімелех все одно нічого не добере, а людині з розумом, коли вона візьме до рук Біблію, буде потіха. Це ж треба - цар не відрізняв людей від худоби! Городяни у нього випасалися, а тварини вешталися у руб'ї та власяницях!

Отак вопіяли вони згідно Його Величності наказу (особливо добре це виходило у негодованої і неповної худоби), а я спокійно й діловито оббирав місто.

Надвечір тридцять дев'ятого дня вийшов я з караваном верблюдів (як одногорбих, так і двогорбих), тяжко навантажених "доброхотними подаяннями", за врата приреченого вертограда. Зупинився на тому ж високому пагорбі, з якого милувався містом разом з небесними сановниками Гаврилом та Михайлом. Звідси я в усіх подробицях побачу, як Всевишній спопелятиме це наскрізь прогниле, морально занепаде, розбещене достатком гріховне кубло.

Наступного дня я піднявся разом з сонечком, щоб не прогавити унікального видовиська. Це ж треба: було живе місто і нараз - воно вже мертве! Сів зручніше і чекаю. Сонце піднімається все вище та вище, а місто як стояло, так і стоїть. У небі - ані хмаринки.

"Що ж це таке?
– дивуюся.
– Чому затримка? Чи, може, вирішено нищити Ніневію не блискавками, а небесними бриляками? Адже коли нема дощу, то й Потоп відпадає..."

А сонце вже півнеба обійшло. Пече так, що пісок аж п'яти підсмажує. Огорнув мене неспокій. Згадав я господа нашого. Правильно старі люди кажуть: як тривога, то - до бога.

– Господи!
– чемно змолився я.
– Чи не переплутав хтось у канцелярії? Великий боже, адже слід грішників, що правою рукою жеруть, спопеляти, а не вірного раба твого!

І що б ви думали? Враз з-під землі виріс райський кущ з напрочуд густим, непробивним для сонячних променів листям!

Всевишній почув, знацця, моє моління і сотворив чергове чудо. То нероби з божої канцелярії тобі нічого, окрім казанка (баняка), не дадуть. Розлігся я в приємному затінку, покурюю "Фіміам" і далі покарання чекаю. А його все нема та й нема.

– Господи!
– знову звернувся я до небес.
– Покарай цих грішників, бо ж мене брехуном ославлять. Пропаде моя пророцька репутація!

І що б ви думали?? Сам Всевишній по воздусях на мій пагорб десантує!

Я, звісно, стаю, як воно і годиться, навкарачки, а лобом старанно товчу пилюгу.

– Чого ти зажурився, Іоно?

– Та як мені не журитися, Ваша Високість? Обіцяв я ніневійцям на сьогодні розкішне покарання з громом та блискавками, а його нема. Виходить, я не пророк в очах їхніх, а жалюгідне базарне брехло.

– Не журися, Іоно, - заспокоює мене Всевишній.
– Сам подумай: навіщо мені зараз карати Ніневію, коли ти її сам упорав?

– Як так?
– вразився я.

– А отак: обібрав під заставу покарання до нитки усіх жителів і лишив їх у самому руб'ї та власяницях. Хай вони знову в гріх розкошів погрузнуть, тоді й скараємо. Я кажу тобі: Ніневія буде спопелена так, що рештки міста майбутні археологи довгенько шукатимуть...

І гукнув я улюбленими словами наймудрішого господа нашого:

– Це добре!

І востаннє пролив Всевишній бальзам на мою зранену марнославством душу:

– Ти перший довів, Іоно, що святе слово - воістину золото. Жоден пророк досі не спромігся такого економічного дива! і твій праведний подвиг, Іоно, назавжди лишиться нетлінним зразком для всіх святих отців церкви.

Зросила зречена мудрість господня думки мої, і я гукнув, множачи глас свій на всі сторони світу:

– Хвала тобі, господи!

Тут рукопис біблійного пророка Іони уривається. Тому ми й досі не знаємо, за які його заслуги один з небесних поверхів названо Іони Сферою. По цьому "тихому" жарті ми й поставимо крапку.