А над базаром лунає спокуслива реклама:

– Кому моркви? Кому бурячків на борщ?

– Бублик - за п'ятак, дірка - за так!

– Ідеш до куми, коли нема кума, купи у мене рахат-лукуму!

Я проковтнув сухий клубок, що захряс у мене в горлі, і відчайдушне возопіяв:

– Грішники та грішниці! Ще сорок днів, і Ніневію буде зруйновано!

Мертва тиша впала на гомінкий за хвилину перед тим базар. Усі очі втупились в мене. Навіть удавані сліпі, що завжди по риночках побираються, повернули до мене голови і розплющили повіки. У повітрі запахло грозою.

"Зараз візьмуться за каменюки", - подумав я.

– Люди!
– намагаючись врятувати свою плоть від катування, заголосив я.
– істинно кажу: через сорок днів бути тут пусту!
– я проковтнув солоні сльози.
– Я про кінець міста точно знаю! Ось, дивіться, у мене до вас командировочне посвідчення, видане богом-батьком, підписане богом-сином і засвідчене богом-духом святим! Термін відрядження - тридцять дев'ять діб. Бо на сороковий день вогонь небесний впаде на ваші голови! Торох-торорох!..

Усі завмерли. Забуті шашлики смерділи горілим. Кавуни падали з онімілих рук і репались на бруківці. Ніжки каплунів стирчали з масних ротів.

Хвала тобі господи, злякалися!

Більшого ефекту я б не досяг, коли б навіть ще й грім вдарив з ясного неба. А все чому? Бо жителі міста, на відміну од морських розбишак, добре знають лихий норов Всевишнього - у церквах ух навчають божої біографії. А в ній що не сторінка, то кара та й кара...

Що тут сталося!

Усі обступили мене, частують, мов найдорожчого гостя, і розпитують: та як, та що, та за віщо? Переляку мого як не бувало. Я почував себе відмінником на іспитових заняттях і охоче відповідав:

– Так от (хай хтось змотається у шинок по бутерброд з ікоркою), великий гріх ви взяли на душу, бо надміру розбагатіли. А звідки ваше багатство? Від бога! Усе, що маєте, - все боже. А от гріхи - ваші! (Дайте оту сулію з білим - у горлі пересохло). І не знаєте ви того, що у пеклі чорти давно вже на вас вила гострять, готуючись до масового прийому... Знову ж таки, не тією рукою їсте. Треба лівою, як у кращих домах Філадельфії та Александрії, а ви - правою! Явний злочин і гріховний непорядок!

– Що ж нам робити, святий отче?
– уже скиглять.

– Звісно - рятуватися, поки с час. (У когось с пляшка з червоним?) Смиренним каяттям і доброхотними подаяннями ще можна заслужити вічне блаженство на Сьомому Небі. Оплату вільних місць приймаю наперед і тільки готівкою. Само собою, під розписку з гарантією. (Ще одного шашличка під "Перлину пустелі" з'їсти, чи що?) Ух, добре пішла!

За годину бочка з-під оселедців аж кректала від подаянь. Я хитався від утоми. Однак пішов ще до шинку - п'яниць лякати.

– Грішники!
– грізно повідомив.
– Ще сорок днів, і ви пекельної смоли нап'єтеся!

Знову: та як, та що, та за віщо? Я охоче і до ладу, з усіма подробицями ум розтлумачив, не забуваючи сумлінно дегустувати зоряні напої.

Аж тут згадав про бідолашних грішниць, що у повному невіданні голі і босі виніжуються на березі Тігру. Одразу ж кинувся наставляти ух на путь істинну, залишивши під наглядом шинкаря бочку з-під пива з накиданим туди злотом та сріблом.

– Грішниці!
– гримнув я на безсоромних спокусниць з усією можливою суворістю.
– Ще сорок днів, і вас саджатимуть голяком на розпечені пательні!

Ну, ясно - пішли ойки, айки, охи, ахи... Я ум теж натхненно пояснив, як свою безсмертну душу порятувати. Та ще обрав тридцять дев'ять дів найапетитніших (з тих, що найдорожчі), щоб вони мали повну змогу поплакатися в пастирських обіймах в персональному порядку. Прийом, зрозуміло, у нічну пору, бо вдень я по горло зайнятий. Звісно, на пляжі лишив ящик з-під морозива, вщерть засипаний жіночими прикрасами.

Уже надвечір, коли ледве тримався на ногах від трудів праведних, доп'явся до царського палацу.

– Царю!
– суворо сказав нещасному помазанику божому.
– Ще сорок днів, і прийде кінець твому царюванню! Виймай казну, а гординю свою здай у ломбард! Якщо візьмуть її під заставу...