– Так-то воно так, але...

– Ніяких "але". Левіафане! Забудь про ті лихі "але" і ніколи не згадуй! Пам'ятай: за відсутністю канцелярської документації тобі мусять вірити на слово. Що скажеш, те й відповідатиме істині! А ще с один бюрократичний прийом, що б'є начальство наповал!

– Який це, Іоно?
– схопився Левіафан на мій натяк, мов потопаючий за соломинку.

– А ось який: коли постанеш перед грізними очима Посейдона, наберися нахабства і одразу премію проси!

– А за що?

– Ну, це ясно: за понаднормову трудову вахту по утриманню особливо небезпечного злочинця. Тоді Посейдон буде думати не про мене - втік я чи не втік, а про премію - давати її тобі чи не давати... Ну, бувай живий-здоровий! А мені в дорогу час!

– Бувай, арештанте!
– вже веселіше відгукнувся Левіафан.
– Ну, й хитрун же ти, Іоно! Але послухай-но і моєї поради. Іди, хлопче, в Ніневію і не барися. Якщо, звісно, не хочеш бути ув'язненим ще й у череві Бегемота...

Стою на високому пагорбі і милуюся згори пречудовим містом, яке спорудив легендарний цар Нін, а прикрасила уславлена цариця Семираміда. Серед пишних зелених садів височать білі палаци. Вздовж його берегів лине широка ріка Тігр. Тихо струменіють, зблискуючи в сонячних променях, прозорі води. Човник рибалки пливе. Вдалині вітрило корабля пломеніє. Краса!

Отак укляк на пагорбі і милуюся.

Аж гульк - з обох боків біля мене стовбичать ще двоє. Один, красунчик у вишуканому хітоні, недбало пальмовою віттю помахує. Другий, барчистий гевал - з шиї до п'ят обвішаний військовими відзнаками, зловісно мечем побрязкує.

Невже я вскочив у нову халепу?

А наївний, мов дитина. Левіафан обіцяв лише Бегемота. Та чого іншого можна чекати від простого морського трударя-добряги? Левіафан тільки зовні - чудисько. А ці двоє...

– Як. ти гадаєш, Михайле, - ліниво цідить красунчик, - порозумнішав у череві китовому наш молоденький непослух чи й досі дуріє?

– То твоє штукарство, Гавриле, тобі й знати, - знехотя бурчить обтяжений м'язами гевал.
– А моя метода проста: казанком по морді - і край! Такому - слово, він тобі - сто. А коли даси казанком по морді, одразу - повне взаєморозуміння.

– Це ти серйозно?

– Цілком! Казанок, особливо чавунний, дохідливий і переконливий аргумент, що не потребує жодних дискусій.

– Цікаве спостереження...

Отак балакають поміж собою, ніби мене й на спомин нема. А я між ними ні в сих ні в тих....

У кожного на раменах, мов генеральські еполети, лежать маленькі золоті крильця. Чував я, ніби у небожителів завжди так: чим вищий сан, тим менш обтяжують плечі крила. У архангелів, приміром, це просто легесенька ієрархічна ознака - ум небесних бриляк не тягати. А величезні вантажні крила - то у рядових янголів-чорноробів.

Хто ж ці двоє?

– Казанком по морді, кажеш?
– замріяно помахує віттю милосердя гарненький до огиди красунчик.

– Авжеж, Гаврило. Але можна й чоботом під дих. А то й кулацюрами ребра полоскотати.

– Цікаві пропозиції, - знову ліниво мимрить потворно-гарний красень.

Боже мій! Невже?..

Невже це перший порадник Всевишнього архангел Гавриїл і верховний душогуб архистратиг Михаїл? Схоже на те...

Ну, коли так, то ніякі словеса мені не допоможуть. Тільки повна, безмежна й мовчазна покора. Інакше цей ніжний красунчик мене двома пальчиками придушить.

Я бебехнувся на коліна, молитовне склав долоні і звів очі до неба з німим благанням.

– Молодця!
– янгольським голосом схвалив мої капітуляційні дії архангел Гавриул.

– Ага!
– приєднався до нього архистратиг Михаїл.
– Тепер і чоботом йому по морді зручно дати...

Чоботи архистратига були з міцними чотирикутними носаками, окутими бронзою. Таким чоботам - зносу нема. Скільки б небесний головнокомандувач не човгав ними по мордах, пиках та фізіях.

– Чому ж ти не послухався, Іоно?
– єлейним голосочком запитав Гаврило.
– Тобі ж випала найвища честь: пророкувати ім'ям Всевишнього.

– Дозвольте поясню!
– змолився я.

– Тільки коротко, - попередив гевал Михайло.
– А то...