— Ні!

— Значить, ти прийшла, щоб вибрати одного з наших чоловіків? — Напружився Савідлін.

— Ні, — відповіла вона, голос її знову став спокійним.

Здавалося, Савідлін повеселішав.

— Сповідниця вибирає собі небезпечних супутників.

— Небезпечних не для мене, а для тих, хто посміє мене зачепити.

Савідлін посміхнувся і кивнув, оглядаючи Келен з голови до ніг.

— На тобі дивна одежа, не така, як раніше.

— Але я та ж, що й раніше, — сказала Келен і нахилилася вперед, щоб підкреслити значення своїх слів. — Ви повинні пам'ятати про це.

Савідлін злегка позадкував і кивнув. Очі його звузилися.

— А навіщо ти тут?

— Щоб ми допомогли один одному. З'явилася людина, яка бажає правити твоїм народом. Але ми з Шукачем хочемо, щоб ви самі розпоряджалися собою. Ми прийшли до вас в пошуках сили і мудрості твого народу, які допоможуть нам у боротьбі.

— Батько Рал, — розуміюче оголосив Савідлін.

— Ти чув про нього?

— Приходив чоловік, — кивнув Савідлін. — Називав себе місіонером. Казав, що хоче розповісти нам про милість того, хто зветься Отцем Даркеном. Він говорив з нашими людьми три дні, поки ті від нього не втомилися.

Настала черга Келен. Вона напружено застигла, кинувши погляд на інших мисливців, які, почувши про місіонера, посміхнулись, і знову подивилася на покрите брудом обличчя Савідліна.

— І що ж з ним сталось через три дні?

— Він був хорошою людиною, — багатозначно усміхнувся мисливець.

Келен випросталася, Річард присунувся до неї.

— Що вони кажуть?

— Хочуть знати, навіщо ми прийшли. Кажуть, що чули про Даркена Рала.

— Скажи, що я хочу поговорити з їх народом, і мені потрібно, щоб вони влаштували рада.

Келен спідлоба глянула на нього.

— Я до цього і веду. Еді була права, ти нетерплячий.

— Ні, — посміхнувся Річард. — Вона помилилася. Я дуже терплячий, але дуже нетерпимий. Ось в чому різниця.

Келен посміхнулася Савідліну, звертаючись до Річарда:

— Ну тоді, будь ласка, не будь нетерпимим прямо зараз і поки не доводь їм свою повагу. Я знаю, що роблю, все йде непогано. Надай це мені, добре?

Він погодився, безсило розвівши руками. Келен знову повернулася до старшого. Той вп'явся в неї поглядом і задав абсолютно несподіване запитання:

— Це Річард-з-характером приніс нам дощі?

— Ну, можна сказати і так, — насупилася Келен. Питання привело її в замішання, вона не знала, що відповісти, і тому сказала правду: — Хмари йдуть за ним.

Мисливець пильно подивився їй в очі і кивнув. Під його поглядом Келен відчула себе незатишно і спробувала перевести розмову на причину їх приходу.

— Савідлін, Шукач прийшов до твого народу за моєю порадою. Він тут не для того, щоб заподіяти зло або втрутитися у справи ваших людей. Ти мене знаєш. Я бувала у вас раніше. Ти знаєш, як я поважаю Плем'я Тіни. Я не привела б до вас чужака, не будь це так важливо. Зараз час працює проти вас.

Савідлін якийсь час роздумував над її словами, а потім відповів:

— Як я і говорив, ти — почесна гостя. — Він з усмішкою глянув на Шукача і знову перевів погляд на Келен. — Наш народ з повагою прийме і Річарда-з-характером.

Інші теж зраділи його рішенню. Здавалося, Річард всім дуже сподобався. Вони зібрали свої речі, підняли двох оленів і дикого кабана, прив'язаних до довгих жердин, щоб зручніше було нести. Раніше Келен не помітила їх мисливських трофеїв, захованих у високій траві. Крокуючи по стежці, мисливці оточили Річарда, обережно торкаючись до нього і засипаючи питаннями, яких той не розумів. Савідлін плескав його по плечу, передчуваючи, як похвалиться в селі своїм другом. Келен, на яку ніхто не звертав уваги, йшла в сторонці, радіючи, що, принаймні поки що Річард припав їм до вподоби. Вона розуміла мисливців — Річард не міг не подобатися, але була ще якась причина, по якій ті так його прийняли. Келен мучилася питанням, що ж це за причина.

— Я ж тобі казав, ми їх переконаємо, — з посмішкою сказав Річард, дивлячись на неї поверх голів мисливців. — Але я і не припускав, що для цього доведеться звалити одного з них.

Мисливці привели Річарда і Келен у притулене до невисокого пагорбу село Племені Тіни. Кури з кудкудаканням розліталися з-під ніг. Село складалася з хатин, споруджених з глиняних цеглин, покритих бурою штукатуркою. Дахи були зроблені з трави. Від дощів дахи починали протікати, так що траву доводилося постійно міняти. Двері були дерев'яними, вікна — без шибок. Подекуди висіли фіранки — захист від негоди.

Будинки стояли широким неправильним кругом. З південного боку в оселях тулилися сім'ї. Хатини ліпилися одна до одної, велика частина мала, щонайменше, одну спільну стіну. Лише зрідка між будинками залишалися вузькі проходи. З північної сторони стояли громадські будівлі. Зі сходу і заходу між обома частинами села були розкидані різні споруди, в основному просто навіси: чотири стовпи з трав'яним дахом. Вони використовувалися як місця для їжі, для виготовлення зброї та горщиків, для приготування їжі. У посуху все село було оповито клубами пилу, що забивався в очі, в ніс і рот, але зараз хатини були вмиті дощем, а тисячі відбитків ніг перетворилися на маленькі калюжки, в яких відбивалися сірі споруди.