— Ти на мене сердишся? — Запитав він.

— Ні, — з посмішкою визнала вона. — Я пишаюся тобою.

На обличчі у нього з'явилася хлоп'яча усмішка. Річард приступив до трапези, підносячи їжу до рота правою рукою, і вмить розправився з коржем. Проковтнувши останній шматок, він сказав:

— Подивися. За моїм правим плечем — людина. Притулилася до стіни. Довге сиве волосся, руки складені на грудях. Ти знаєш, хто він?

Келен відкусила шматок коржа і, не припиняючи жувати, глянула через його плеча.

— Це Птахолов. Я не знаю про нього нічого, окрім того, що він може закликати птахів.

Річард взяв ще один корж, згорнув його й відкусив.

— Думаю, нам пора з ним поговорити.

— Чому?

— Тому, — спідлоба глянув на неї Річард, — що він тут головний.

— Головні — старійшини, — насупилася Келен.

Річард злегка посміхнувся.

— Мій брат завжди говорить, що справжня влада не показується на людях. — Він пильно подивився на Келен сірими очима. — Старійшини — лише декорація. Їх поважають і виставляють напоказ. Вони — як черепи на жердинах, тільки шкіра ще при них. У них є авторитет, їх, здається, шанують, але приймають рішення не вони. — Річард вказав очима на Птахолова, який притулився до стіни у них за спиною. — Вирішує він.

— Тоді чому він ховається?

— Тому що, — посміхнувшись, відповів Річард, — хоче перевірити нашу кмітливість.

Річард піднявся і простягнув їй руку. Келен засунула в рот залишок коржа, витерла руку об штани і подала йому свою. Поки Річард допомагав їй піднятися, вона думала, як їй подобається його манера завжди подавати їй руку. Він був першою людиною, яка це робила. Почасти саме тому з ним завжди було так легко.

Вони вийшли під дощ і потьопали по бруду до Птахолова. Той все ще стояв, притулившись до стіни. Його проникливі карі очі були звернені на гостей. Довге сиве волосся падало на плечі. Сорочка і штани були зшиті з оленячої шкіри. Одяг здавався скромним, але на шиї на шкіряному шнурку висіла різьблена прикраса з кістки. Не старий, але й не молодий, все ще привабливий, він був одного зросту з Келен. Шкіра на обвітреному лиці здавалася жорсткою, як оленячі шкури.

Річард і Келен зупинилися перед Птахоловом. Він стояв як і раніше, зігнувши праве коліно і впираючись ногою в оштукатурену стіну будинку. Склавши руки на грудях, він вивчав їх обличчя.

Річард теж схрестив руки на грудях.

— Я хотів би з тобою поговорити, якщо ти, звісно, не боїшся, що я можу виявитися духом.

Поки Келен перекладала, Птахолов дивився на неї, але потім знову повернувся до Річарда.

— Я бачив духів, — спокійно відповів він. — У них не буває мечів.

По обличчю Птахолова пробігла ледь помітна посмішка. Він розняв руки і випростався.

— Сили Шукачеві. — Він дав Річарду слабкого ляпаса.

— Сили Птахолову, — озвався той, теж відповідаючи легким ляпанцем.

Птахолов взяв різьблену кістку, що висіла на шкіряному шнурку у нього на шиї, і підніс до губ. Келен зрозуміла, що це свисток. Чоловік надув щоки і подув. Не пролунало жодного звуку. Впустивши свисток собі на груди, він простягнув руку, не спускаючи при цьому очей з Річарда. В ту ж мить з сірого неба впав яструб і приземлився на простягнуту руку. Птах наїжачив пір'я, потім опустив його. Він, кліпаючи, вертів головою.

— Ходімо, — сказав Птахолов. — Ми поговоримо.

Він провів їх між великих будівель до маленької хатини, що притулилася осторонь від інших. Келен була знайома ця споруда без вікон, хоча вона жодного разу там не бувала. Це був будинок духів, де збиралася рада.

Яструб все ще сидів на руці у Птахолова. Він відчинив двері і зробив їм знак увійти. Темну кімнату освітлювало невелике вогнище, що горіло в ямі біля стіни. У даху над багаттям була пророблена діра, щоб дим виходив з хатини, але від діри було мало пуття, і вся кімната просочилася їдким запахом. На підлозі були розставлені глиняні миски із залишками їжі. До однієї зі стін була прироблена дерев'яна полиця, на якій красувалося десятки зо два подовгастих черепів. Більше в кімнаті нічого не було. Птахолов відшукав вільне місце на підлозі, ближче до середини кімнати, де дах не так протікав, і сів. Келен і Річард сіли перед ним пліч-о-пліч, не спускаючи очей з яструба, який, здавалося, спостерігав за чужинцями.

Птахолов подивився в очі Келен. Та зрозуміла, що він звик до страху, з яким люди зустрічали його погляд. Вона сама звикла до подібного відношення. Цього разу він не побачив страху.

— Мати-сповідниця, ти ще не вибрала собі чоловіка? — Спостерігаючи за нею, він ніжно погладжував голову яструба.

Келен зрозуміла, що їй не подобається його тон. Він відчував її.

— Ні. Ти пропонуєш себе?

— Ні. — Він злегка посміхнувся. — Прошу пробачення. Я не хотів образити тебе. Чому з тобою немає чарівника?

— Всі чарівники, окрім двох, мертві. Один продав свої послуги королеві. Іншого торкнувся звір з підземного світу, і він заснув. Не залишилося нікого, хто б мене захистив. Всіх сповідниць убили. Ми живемо в важкі часи.

В очах його блиснуло співчуття, але тон залишався таким же різким:

— Сповідниці небезпечно подорожувати одній.

— Так, а ще небезпечніше знаходитися поблизу від сповідниці, якій щось дуже необхідно. З того місця, де я сиджу, ти здаєшся в більшій небезпеці, ніж я.