Мене легенько штовхнув під бік Володя і прошепотів:

Глянь на класного пацана, зараз він щось видасть...

Той дійсно не забарився:

Минув день, і ніхто не сказав дякую за те, що я його прожив, - жалівся Ростик.

Оце так впалив. Тобі що, сьогодні було ... зле? – здивувався Степан.

Не будь таким приземленим, Стьопка, - образився львів’янин. – Я в загальному, для роздумів.

Якщо для роздумів і не про сьогодні, то щось в тому є, однак всім до того – ні до чого. Для когось хтось – ніщо. Затям навічно – і позбудешся багатьох розчулень через чужу недосконалість...

Так, – в той час я дивився на світ трохи приплющеними очима, тому мовив: - Однак... все життєйське приходить та відходить... Якщо здоровий, їсти хочеться, а хворий – тільки здоров’я. Життя ніякої нової ноги, крім бажання бути там, де нас нема, будьмо відвертими, нам не підставляє. Все крутиться просто навколо, а в голови наші влізає по-різному. І часто не по-своєму... На те воно й життя та ми... і світ, який не має часу записувати помилки та на них вчитися, бо постійно творить. А сама творчість – це уже мистецтво. І не так остаточний результат, як процес...

А мистецтво слова у тому, щоб про однакове говорити по-різному, пра?.. – запитав Володя.

Пра... – нарешті підтримав одесита Ростик.
– Повторись мільйон раз по-іншому, і ти завжди будеш оригіналом...

Ніч присіла на колоді біля тріскучої ватри і розказувала казку про мрію. Жовті голови кульбаб у пломенях бавилися у сонце. І я подумав: “Сонце вночі – це тоді, коли ти забуваєш, що вранці на тебе чекають купа обтяжливих обов’язків перед іншими”.

Ніч завжди приходить тихими очима, заглядає в душу – і мовчить, - загадково мовив до мене Степан. Ніби вмів читати чужі думки.

І деякий час ми мовчали. Наш настрій буйної веселості поступово переходив в сентиментально-заспокійливе, поетично-реалістичне полоскання кісточок неповторному життю...

– Слухай, Степане, та з тебе просто і пре “оскаром” від журналістики! Чому ти сидиш у своїй примітивній районній газеті та нікому не потрібній сільській школі з дітлахами, яким теж нічого не потрібно, бо батьки їм популярно пояснили, скільки бичків потрібно на юриста, а скільки на того ж вічно голодного журналіста... якщо він справжній журналіст, а не найманий піхотинець?..
– сам, напевно, не пам’ятаючи з чого почав, і що хотів запитати, пробубонів Ростик.

Тому що я, – закарпатець, виявляється, зрозумів запитання, - маленька історія маленьких людей, які прагнуть бути маленькими, бо знають, що великих гнуть. І непомітний я не через мініатюрність, а через те, що навколо велетні: з каменем на шиї і з каменем для шиї. Це гірке божевілля здорових великих людей. А для мене маленький спокій...

Та ти ще й Маркс, Енгельс та Володимир Ілліч в одній особі, - вирвалося у мене.

Думай собі, що хочеш, а я знаю, що роблю, а все інше розставить по своїх місцях життя... І не порівнюй мене, будь ласка, з отими хворими на безсоння пролетарями з віртуальної “Аврори”... У мене щодо них не дуже приємні спогади...

Ти нас не так зрозумів, Стьопка! Ми ж знаємо і тішимось, що ти все робиш правильно, - підбив підсумки Володя. І мав рацію... якою він часто любить попідколювати нас, яко яскраво виражених представників українського буржуазного націоналізму...

Проте, - заперечив я, - зірка не завжди буває червоною...

Так. Кожна сильна людина сама собі вибирає колір зірки. І я вибрав. А ти - слабак...
– Степан замовк.

Мені нічого не залишалось, як винувато опустити голову.

Вибач, Сергію, - додав згодом Степан, - я не хотів колупатися в твоїх ранах... Сам розумієш... Вирвалося...

Нічого страшного, - я вдавав байдужого, хоча всі їжаки світу зібралися на шабаш і влаштували гостророгі ритуальні танці на моєму серці.
– Зате у мене є шанс. Адже зірка моя зараз без кольору, пра?..

На чорний день сховаю в скриню болі та сяду і плекатиму життя, - споетизував Ростик.

А чорного дня може і не бути! – сяяв оптимізмом Володя.

Коли пожертвуєш квіткою, доля тобі обов’язково подарує букет, - додав Степан.

Ви сказали мені “ніщо”, і образилось кволе “хтось”! – жартома насварив на хлопців я.

Молодець! Супер! Боєць! Вип’ємо, щоб “хтось” перейшло в сильне ”я”! – вигукували по черзі хлопці, і ми ще клацнули по одноразовому... Тому, що найменший...

Потім довго закусували, бо відчули, що бесіда трохи скосила від узагальненої про життя, і неждано-негадано перепливла на поради стороннього... Які, як правило, рано чи пізно, закінчуються... деякою ситуацією (щоб голосно не казати революційною).