Головне – не боятися помилятися. Це вже стало моєю молитвою, але Бог рідко звертає на неї увагу, - після одноразового потягнуло на відвертість Володимира. – Чесне слово! Мене завжди переслідує страх...

Страх-страх-ст-рах-трах-стр-ах... Ах!!! Пекло, гарт і виправдання одночасно!!! Пекло – для слабаків! Виправдання – для стукачів! Гарт – для героїв! Бо герої – це не витвори масового гіпнозу різноманітних замовлень, і не п’яні кількахвилинні блокування дотів, і не селянська мотузка на шиї в босі морози через елементарну відсутність інформації помилкового носія інформації, і не патріотичне вийняття душі не тільки з рідного тата, а з цілих батькових нещасних поколінь, і, узагальнено, не сімдесятилітнє протокольне мовчання на своїх сусідів, і не партизанська втеча з білоруських лісів від незалежності, і не галалайклива незалежність, скинена на плечі з порожньою торбиною, і не вміння та можливість цю торбину заповнити за рахунок сліз народу й смітникового викиду для народу, щоб притупити сльози народу, і не вибори, перевибори, реформи, програми і грами... Страх – Бог для сміливців! Бо – не переборовши страху, не поставивши його на коліна, ніколи не станеш сміливим! Все! Я казав, що думаю, а що казав – сам уже й не пам’ятаю... Але – не брехав, чи не брешу... Однак – я так думаю... Ви думаєте по-іншому – то говоріть!..

Думаю, кожному було що сказати, та просто не хотілося... Бо Степанові слова, попри відверту близькість своєї сорочки до тіла, були теж і нашими сорочками, які на вішаку чекали свого часу прогулятися...

Коли думаєш про своє й не боїшся думати вголос - значить поряд усі свої. І ми закидували один одного потоками свідомості, знаючи достеменно, що хоча в дану мить кожен чекає паузи для оприлюднення свого потоку, але ріка буде однією і нашою...

НАША РІКА... НАША!!! Це не боягузливий (ледь не ляпнув богобоязливий) потічок, хворий на цукровий діабет. Це не примха хмари і залежність від сонця. Це – ріка! Купа дружньої води... Й українського цукру, попри українську природну цукровитість, за нашої прогресивної економіки через ультрапрогресивність влади, не вистачить до кінця... (термінів вказувати не наважуюсь, підвладні ж бо вони одному Богові)...

Найважче забути про те, що ти все пам’ятаєш...

Щоб залатати діри в собі, треба перестати бачити їх у світові...

Якщо ти знову на час станеш дитиною, наробиш невинних блаженних дурниць і почнеш каятися, ти – телепень. Не тому, що наробив помилок, а тому, що став дорослим...

Не можеш порівнятися з кращими, подивися на гірших. Ти не такий уже й поганий... А тепер намагайся стати кращим...

Словечками розумних дядечків-цілителів про те, що ти все можеш, можна тільки принаркозити біль на деякий час... Але не витравити з себе хробака...

Чому думає той, хто не вміє думати, що він думає найкраще?..

Якщо ти не навчишся спокійно реагувати на чужі тупі накази, тобі тупо доведеться робити наказане з втраченим здоров’ям...

Звільнитися від дурних та нав’язливих думок можна одним способом: вважати, що вони не дурні та не нав’язливі...

Він зрозумів, що його втоплять. Тоді він забув про все і почав нове життя… Для тих, хто не вміє плавати...

Краще побачити чорта з німбом, аніж святого з ріжками...

Думаєте, легко бути злим? Ні, легше бути добрим. Злим легше стати...

Забудь про мене! Буде несподіваніше, коли я прийду...

Тоді плакало все, а я сміявся. Бо зроду був впертим. Варто вчитися смакувати кожну букву у житті, бо алфавіт може неприємно здивувати значком, якого навіть неможливо вимовити (ь)...

Деяким людям потрібно комусь належати...

Може, так треба...

У впертості одна позитивна і одна негативна риса: впертість...

Якщо хтось на чомусь помішаний, то мусить на тому зваритися. Інакше, він тільки любитель...

За день можна нарахувати стільки гріхів, що, коли їх пропускати через себе, не треба уже пекла неземного – воно тут, на землі...

Я можу не подобатися Богові, однак Він, як найчесніший Хтось у цьому світі, мусить мене терпіти...

А в мене тоді кожен ранок був боротьбою. Пекельною боротьбою з самим собою. З дурнуватими переконаннями та звичками, і з спокусами. Всілякими дрібними, однак визначальними у житті, яке дано людині лише для того... щоб прожити... Я переміг... коли перестав боротися...

А я згадую свою квартирку. Так добре і так гарно. І без проблем. Рай. Штучне золоте сонечко зігріває мене з-під оченяти космічного прогресу – люстри. Почуваюся так надійно і затишно. Як курча в інкубаторі, і тільки всією силою віри вірю у пресвітле майбутнє, сподіваючись, що не вимкнуть електроенергії. Бо прийде несподівана красуня – світлоока зірка з комина сусіднього будинку і принесе стільки нереальних мрій, що ”так добре, і гарно, і без проблем” перетвориться у зиму зі справжнім холодним снігом на душі...

А я знаю, що я ідіот. Однак як це пояснити іншим, коли вони думають, що я нормальний?..

Відверто.

Багато-хто хоче виглядати нормальним. Виглядати – не значить бути...

Світ стає схожим на повію...

Стає!

О!

Годі! Давайте про інше й по-іншому...

Звикай, бо світом правлять емоції. Здоровий глузд є тільки в потребі поїсти та зі всіма природними наслідками шлунка...