Як треба, то й ляжу, - відкрикнула Оксана, гримнула дверима і зникла в якомусь напрямі свого холодного від розрахунку палацу.

Я не міг заснути. Я аналізував (Боже, як не люблю цього слова!). У мені прокинувся власник. Я навіть подумки не міг пережити Оксани під тим жирним кнурякою. І я зрозумів Оксану, яка не хотіла відпустити мене геть, бо від того страждала, насамперед, не її любов, не її прив’язаність, не прихильність, не повага, а знову ж та сама невгамовна гордість... Гордість жінки і гордість могутньої жінки, що звикла бути першою... Cловом, гордість пантери...

Але Оксана на людське око закрила свої акуратно передбачливі очі на мою зраду...

І я запитав себе: хто я такий, щоб заборонити їй робити “те” для справи, “що” я зробив просто так? Хто?..

Наступного дня на роботі я дізнався, що їду у термінове відрядження в столицю як один з найперспективніших представників фірми. Конференції, якісь курси, реклама, пояснили мені, вручили цілий дипломат різних паперів і посадили в поїзда мало не на ходу... Я лютував, телефонував до Оксани, вона не відповідала – була у зоні недосяжності. Недосяжність для мене була пеклом. Я бігав на безперервні перекури у тамбур, чим виводив з себе мою стурбовану власною долею супутницю, яка не могла зосередитися на якійсь дорогій книжці зі східними медитаціями. А потім на мої каламутні очі попалася жінка зі сумними чорно-світлими очима, і після того я вирішив: пропадай пропадом усіляка власносте, я маю можливість вкотре побачити гарне місто, зустрітися з новими людьми і прожити, відведений мені на ув’язнення час, - на свободі, вільно, красиво і легко... як літає птах...

По дорозі до чергового перекуру жінка зі сумними чорно-світлими очима одним поглядом витіснила з моєї голови всі проблеми-печалі, поселилася в ній сама, відверто манила, серце моє розривалося, як за першої закоханості, а язик повністю не ворушився завдяки їй же...

30

Півсторінки щастя...

Якщо відверто, столичний красень Київ - не для мене. Я не доріс до такого розмаху, я розчиняюся у величі міста, і мене не стає... Моя душа ще не сприймає глобусу, для неї достатньо й карти України...

І я зачинився у готельному номері. Думав про неї і писав вірші, які нікому не покажу. Вивчу напам’ять, може, поживу ними, напевно, і, якщо не збожеволію, з часом забуду... Такий закон пам’яті, що мешкає серед буднів. І такий закон любительської поезії. Хотів сказати кишенькової, але пошкодував своє самолюбство, бо творилося, насправді, від душі...

Вона мене зчарувала, а я чекав дня, коли нарешті більше її не побачу. Несила милуватися красою, коли не можеш діяти. Манекениш і нарікаєш на власну манекенність... Чоловік у розквіті сил називається. З потужним досвідом і зі всім...

Час отверезіння назрівав...

День поназбирував повні кишені моїх тривог, переживань та клопотів і заздрісно та з нетерпінням дивився на втомлений захід сонця: коли це все закінчиться?

Я майже втискував у скромненьку валізку свої життєво необхідні костюми, сорочки, краватки та, для митей безтурботного дозвілля, улюблені старенькі джинси – завтра вранці я вирушаю додому і скажу ностальгічне “па-па” своєму несподіваному відрядженню. Життя – як залізничний квиток на готельному журнальному столикові, по якому, квиткові ж, звичайно, двічі не проїдеш через елементарні цифри на папері, якими панує вічний, невмирущий, найбеззаздрішніший з усього в світі час.

День вмирав від нетерплячки очистити свою душу від гріхів сьогодення та від того, що мав померти. Завтра чистим наївним немовлям він зустріне світанок і буде щасливим та нещасним до вечора. І так у впевненості у воскресіння розмовлятиме з Богом... Все-таки щасливий!

А СЬОГОДНІ ДЕНЬ МОЇ “надбання” передав вечорові, а той за принципом “на тобі, небоже, що мені не гоже”, - мені. Супер!

Я вже гарний десяток днів марю нею. Розмовляю з нею без неї про життя-буття, перевтілюю її в квітку, хмарку та зірку і цілую, пещу, обнімаю... Моя бабця сказала б на таке пороблено, мати – з глузду з’їхав, колишня всевидяча сусідка – що все це від хорошого життя. А воно – і так, і таке, і ніяк. Само по собі: прийшло, прижилося, полонило, а вранці – захмарене в сльози поїде сонним потягом у спогади. Тривкі чи короткі – покажуть його величність час та його вірна подруга доля. Хтозна, яку забавку вона знайде для мене через мить.

А через мить я знову думав про... жінку, яка забирає розум...

Ми познайомились на конференції – сиділи поруч. У той час, коли я вдавано заклопотано переглядав дурнуваті папери, вона легенько торкнулася мого ліктя, впевнено усміхнулася, простягнула до мене маленьку ручку з величезною обручкою і тихо, ніби того ніхто більше не мав знати, сказала:

Я – Яна.

Сергій, - перелякано механічно випалив я, і замість відповісти традиційне “дуже приємно”, божевільно витріщився на неї. Наче побачив небачене – ангела-відьму, святість і пекло в обіймах приреченої на експерименти землі. І продовжилися думи-болячки про недоступну кохану чужу зірку з обручкою раю для якогось місяця, і пекла – для маленького примітивного мене, який був і не я, бо ніколи такого ще зі мною й не було..

Краса врятує світ, однак погубить мене, - розмірковував я і зловив себе на думці, що ні разу не задумувався: а вона красива? Вона просто жила у мені вся – і це була довго шукана мною неземна краса. Отак... майже, як у казці.

І як в трагедії – наші шляхи постійно розходились по різних залах та аудиторіях, а якщо й перехрещувались, то за обставин, коли романтика за дві ноги була підвішена на добре відгодованому та при краватці дереві абсурду.

Книжка не читалася, примітивні гумористи по телевізору – нудили, зорі з балкона не лічилися, бо бавилися в хованки з хмарами, хотілося заснути хоча б на вічність, щоб після пробудження дивуватися світом, а сон – не брав...