Але тиждень добігав до завершення.

Ми відганяли прийдешнього понеділка-розлучника, як могли, навіть потайки натякали долі, що він може й не настати, потім признавалися про те ж саме вголос, переконували самі себе, що так справді найрозумніше і найгуманніше у ставленні до частенько неврівноважених людських істот, однак кожен з нас у душі був переконаний, що розлуки все-таки не оминути. Тільки зараз не час про неї думати – її ще нема...

Авось... і не буде. Бо надія вмирає останньою... Так любимо ми себе втішати, коли надія смертельно хворіє...

Неділя видалась сумною та невеселою. Вітер розлючено товк хмари, як наші Клички суперників у боксерських поєдинках.

Я хочу навчитися бачити в хмарах не тільки хмари, - розмірковувала Яна.
– Дивні ж бо вони, хмари, хмарочки, хмаруни! Вони бувають кучеряві і простоволосі, справжнісінькі негри, мулати і білі, червоно і фіолетово цивілізовані, маніакально знервовані і мертво сплячі. Вони вистрілюють холодними зірочками, рясним дощем і просто нічим. Вони живі, як ми. Тільки життя їхнє трішки коротше за наше, а наше зовсім коротке – за їхнє. З якого боку подивиться вічність, так воно і є. Правда?

Правда, - згодився я.
– Вічність дивна птаха. Вона літає на майстерно виконаній картині Всесвіту неперевершеним митцем, але ніхто її не бачить двічі. Бачить раз і востаннє. Раз і назавжди, може…

У людини завжди є все, щоб здійснити свою мрію. Правда? – знову допитувалася Януся.

Так. Але хочеш ти того чи ні, можеш товктися головою об стінку або бути винятковою меланхолією, а життя дарує повну торбу непередбачуваностей, і не тільки під Новий рік. І нема на то ради, як кажуть у нас у Львові. А про мене – нехай усе собі йде, мчить, летить, повзе, чимчикує, лине, кульгає разом зі всіма синонімами, антонімами та омонімами і ще цілим світом чогось. А я житиму. І не тільки тому, що треба, Богом велено. А тому...

Чому?..

А тому, що в мене є Яна.

Якщо я – часточка твоєї долі, ти коли-небудь мене знайдеш. І повернеш... І приєднаєш…

Я поцілував Яну і пригорнув до себе. Клястися про вірність означало б втрачати дорогоцінні хвилини перебування разом. З коханою людиною можна говорити про все, про ніщо, про бізнеси, музику і кухню, роздумувати про вічне та тлінне, полоскати-переполоскувати кісточки всім сенсам-екстрасенсам життя, але не можна говорити про кохання... Немає таких дурних вух, яких би солодка мова змусила кохати. Не-ма-є!

Яна мовчки збирала речі.

Я мовчки спостерігав за кожним її нервовим рухом. І поглядом – мужнім і ніжним. Погляд показує силу душі.

Кажуть, найтемніша година – перед світанком, - мовила Яна. – Прочитай мені ще раз, будь ласка, нашого вірша про щастя.

Поцілуй пелюсточок вітру,

Принеси пелюсточок вітром.

Дай мені. Я його поставлю

В сонце чесного діда-дня.

І замовлю у Бога долю,

Заховаю її у полі

І триматиму доти, доки

Пелюстинкою не прийдеш.

Потім візьму тебе за руку,

Пелюстком прикосичу руки

В серце-душу одну-єдину...

А тоді пелюстком… помру..., - я закінчив. Яна голосно, по-дитячому зітхнула, ми деякий час вивчали стрілку годинника на стіні, та долюблювали недолюблене...

Я НЕ МІГ ПЕРЕЖИТИ Яни у вікні поїзда. Її маленька ручка, що ледь ворушилася з ввічливості та стереотипності на прощання якось рухатися в такт розлуки, і застиглий погляд, і сльози-скороходи, і жаль розлуки, який бігав по замакітреному долями перону, просто виштовхували мене зі земного світу страждань та розлук, та всіляких думок-передумок у самісінький рай усіх можливих та неможливих пеклів...

Її не стало... Це була повна смерть нинішнього дня. За завтра я не ручався, бо завтра ще треба було мати нещастя побачити...

Вона, така рідна мені, затягнена обставинами у проклятущий потяг, щойно зникла за отим жорстоким поворотом, аби забрати у моєї долі чималий кусень щастя… Вона, яка не хотіла і мусила, і яка була мачухою своєї долі, зробила мачухою своєї долі мою…

Я сидів біля вікна у нічному вокзальному ресторані, топився в бездонному небі київської ночі, заздрісно споглядав безтурботні вогні міста і... плакав. До мене підсіла підстаркувата, акуратно фарбована жіночка, якусь хвилину вивчала мій істеричний песимістично-сентиментальний стан, далі мовила:

Колись, напевно, ти захочеш повернути цей важкий і нестерпний теперішній час. Але його не буде. Якби доля завжди дарувала квіти, ми б очманіли від блаженства. Вона посилає також колючки, від дотику до яких ти відкидаєшся назад на один крок, щоб ступити вперед два. Не сиди тут, здавши долю в оренду згубній пасивності, звільнися від нав’язаних мертвим минулим думок, чуєш? Якщо дійсно її кохаєш – живи! Вона так хоче! – потім жіночка налила собі чесно зароблену цілу склянку горілки, вміло перехилила її, і з почуттям виконаного обов’язку – зникла.