Яна вляглася мені на груди, я бавився її волоссям, слухав її прозоре дитяче дихання і відганяв від вікна світанок...

31

Хочеш казки – стань казкарем...

Ми замовили в номер каву.

Коли твій поїзд? – запитала Яна.

Я глянув на годинника:

Через сорок хвилин, - відповів знервовано.

Я тебе проведу, - запропонувала вона.

Не треба.

Чому? – Яна зосереджено вивчала якусь цятку на стелі.

Бо я не поїду.

І я, - зраділа Януся.

А що буде? Вдома? На роботі? – поцікавився я.

Гірше, ніж залишати тебе тут, не наситившись щастям, - не буде...

Ураз задзвонив Янин мобільний телефон.

Ні, зустрічати мене не треба. Дуже багато справ. Продовжено відрядження на тиждень. Спішу. До зустрічі, - випалила вона. Потім звернулася до мене: - Правда, я не дуже збрехала, а те, що збрехала – заслужила... щоб збрехати? Правда?

Правда, - заспокоїв я її. І задзвонив тепер уже мій мобільний телефон. На злодіях загорялися шапки.

Ні, зустрічати мене не треба, - скористався я Яниними словами. – Я не здурів. Я ще тиждень хочу побути в Києві. Дай мені відпустку за власний рахунок. Остаточне. Бувай, - я першим вимкнув телефон, поступивши таким чином досить сміливо та необачно, і саме так, як давно вже мені й хотілося…

Ми перелякано дивились одне одному у вічі і мовчки запитували у Бога: чому так буває, і скільки це кожному коштуватиме?

Бог мовчав. Ми ще трохи почекали відповіді, потім Яна запропонувала поїхати на Петрівку, бо вона хоче подарувати мені свою улюблену книжку.

Ми взяли таксі. Я дивився у вікно і думав: день починається не зранку, день починається, коли щось потрібно світові від тебе, коли він знає – оця мурашка, що зветься гордо людиною, може покласти зернину в його поле, може, навіть якщо Господареві захочеться, й виростити її... Мої роздуми розвіяла Яна:

А знаєш що, Сергійку?.. Я боюся щастя, - вона притулилася до мене маленькою дівчинкою, застраханою невідомим Бабаєм, який примчав з часів дитинства, аби потішитися наївністю, - тільки-но мені дуже добре – я боюся...

Смішненька. Боятися треба тоді, коли зле, - втішав я Янусю.

День пролетів, як мить, вечір повільно народжував зорі.

У кімнаті пахло щастям. Яна вимкнула музику, всілася мені в ноги, мовчала, дивилася на мене своїми бездонними оченятами, час від часу всміхалася і зітхала. Потім сказала:

У мене таке враження, що я студентка. Тепло і затишно, і свобода, і не треба ні завтра, ні вчора. А в тебе?

А в мене таке враження, - я на мить задумався, - що після тисячоліть прислуговування в пеклі мені нарешті відпали роги, копита та хвіст, зійшла шерсть та вивітрився сморід і тільки через те... – я навмисно замовк.

Чому?

Бо одного звичайного дня, коли я вже й забув про Бога, причепилася до мене одна Ангеліна і своєю святістю повиганяла з мене всю тисячолітню чортячість... І ймення цій Ангеліні...

Хочеш вгадаю? – Яна задоволено усміхалася.

Хочу, - відповів я.

ЯНА! – випалила вона.

Не вга-да-ла, - якою вона була жаданою саме в оту мить розчарованої жіночої розгубленості. – Ймення моїй спасительці... ЯНОЧКА, ЯНУСЯ, маленька квіточка велетенського щастя!

І вона пригорнулася до мене. Всім серцем, тілом та душею. І були обійми і поцілунки, і був політ у солодку чарівну казку, який ніколи не закінчується, і завдяки якому ще крутиться Земля, і Бог час від часу кидає оком на рід людський...

А коли Януся заснула, і коли я милувався нею, коли вона уві сні усміхалася, до мене, не молодого, не талановитого і не перспективного, але щасливого до безтями, прийшла муза:

Ти нічого не кажеш –

я нічого не хочу чути.

Я мовчу.

Ти мовчиш.

І казка,

блаженство,

мир.

“Ти моя найрідніша!”-

я боюся тебе втрачати.

І мовчу.

Ти мовчиш.

Бо казка,

блаженство,

мир.

І щаслива, щасливий,

Щаслива, щасливий, щаслива...

Мовчимо...

А на серці -

казка,

блаженство,

мир...

32

Якщо ти не хочеш думати про прірву,

ти постійно наближаєш її до себе...

Дні не закінчувалися, ночі не розпочиналися, вечори не знали, коли їм приступати до романтики, світанки не відали, коли їм прокидатися, бо все переплелося у нашому житті, як і переплелися ми з Яною у щасті.