Я одягнув футболку і старі улюблені джинси-туристи та поплентався до готельного бару, аби перехилити склянку-другу “української з перцем”, яка інколи вміла приймати правильне рішення...

За першим столиком у кутку за кавою з коньяком і з кавою з коньяком навпроти сиділа Яна.

Сергію! – тільки я з’явився у дверях зразу ж гукнула вона і поманила до себе своєю ручкою з обручкою, що не давала мені спокою.

Коли я підійшов, вона мовила:

Все-таки я відьма. Сідайте.

А... – я хотів сказати, що тут, на мою думку, вже зайнято, але не встиг.

Тому й відьма. Сідайте-сідайте, зараз я вам усе поясню.

Я присів.

Якщо хочете знати, цю каву я замовила для вас. І я вас кликала. І я знала, що ви прийдете, бо відчувала, що ви хочете прийти. А якщо дві симпатичні душі чогось дуже-дуже захочуть, то воно й збувається. Я щось сказала не так? Чому ви так спантеличено мовчите?

Якраз через те, що все саме так, - відповів я. – Дякую. А я вже думав, що збожеволію.

Я теж.

Серйозно? Невже так було помітно?

Яна розсміялася:

Я... я теж божеволіла, бо думала, що втрачаю останній шанс хоч на якийсь час побути щасливою, Сергію. Але не втратила, слава Богу.

Підійшов офіціант і подав Яні меню. Вона замовила пляшку шампанського і шоколад.

Ось так за декілька хвилин ми стали рідними. Правда? – запитала Яна.

Так, - відповів я. – Я знаю тебе, Янусь, уже вічність.

А я тебе, – вона по-дитячому усміхнулася.
– А Янусею мене кликала тільки моя найрідніша бабуся. Дякую.

Ми говорили про все і про нічого, пили шампанське, їли шоколад, мовчали і насолоджувалися щастям.

Потім Яна сказала:

Я завтра їду.

І я. Вранці.

Але у нас ще є ціла ніч, правда? – втішала себе Яна.

Так. І це дуже багато. Дуже. Тому що вона, ніч, буде справжньою.

Яна мовчки піднялася зі стільця, підійшла до мене і поцілувала. Я себе боляче вщипнув за руку, бо запереживав, що вже в раю...

Пішли, - мовила Яна.

Зупинився час. Зупинився на стіні годинник, перенервував, напевно, не змирився, що його не помічають. І заплющив очі. Так часто буває з тими, хто звик до надмірної уваги та кому заздрощі влаштовують жаб’ячий стриптиз.

А ми сиділи по-турецькому на звіданому безлічі доль готельному килимкові, розпивали “Українську з перцем”, закусували морозивом, смакуючи кожну мить перебування разом. Повтікали, зникли, випарувалися будні зі всіма своїми блудами-переблудами реальних та надуманих проблем, світ перетворився у щастя двох, яке просто є і варте того, щоб його провідчувати душею, тілом і всім-превсім, дарованим Богом людині.

Якусь мить Яна порпала у своїй сумочці. Потім вийняла з неї маленьку іконку, усамітнилася в кутку кімнати, стала на коліна і прошепотіла:

Господи, я мушу пройти через гріх і зцілитися казкою, аби не натворити гріхів багато – непрощених для мене і згубних для рідних мені людей.

Потім сказала:

Цілуй мене.

Мені було дуже добре. Їй було дуже добре, я відчував. Нам було супер!!! Її цілющі губи, руки і все витягли мене з чорно-білої буденності, перенесли у край вічних раїв, що тривають миті... Вічні миті, і нехай заперечить той, хто пережив щастя...

А щастя треба заслужити, і бути мудрим, щоб опісля його прийняти... Заслужене, своє, рідне, більше нічиє... Щастя ненавидить тих, хто вагається, у щастя нема часу на впрошування прийняти його, щастя – великий господарник землі; воно користає момент, зупиняє вічність, а потім реактивно мчить здоганяти її... Ось так...

Ти щаслива? – запитав я, коли треті півні вже починали хрипнути.

Тепер так. Я маю казку, про яку не розповім нікому і яка зробить мене сильною. Шкода, що вона тільки на півсторінки.

Я відчув тебе зразу. Ще в поїзді, - сказав я.

Я знаю. Бо кликала тебе дуже довго. І вірила. Не по-школярськи сподівалася, а ві-ри-ла. Розумієш?

Як такого елементарно простого можна не розуміти?..