У жахах я прокидаюся – наді мною стоїть дід зі своїм чаєм і посміхається:

Я прийшов миритися, - сказав. – На. Попий. Цілющий, на травах.

Не отрута? – спросоння запитав я.

Напевно, я переборщив з наукою, - засумнівався Іван. – Але нічого – виживеш.

Справді?

Аякже. Тільки оклигувати будеш довше.

Тоді спершу ви спробуйте.

Не розумію, - здивувався дід.

Надпийте того... чаю, - уточнив я.

Дід зробив декілька ковтків.

А я вже думав, що бачив віщий сон, - мовив я і переповів дідові побачене “пророцтво”.

Вперше я по-справжньому побачив, як гарно сміється Іван.

Ми поснідали хлібом з молоком.

Молодець, - сказав дід, коли ми всілися до сонця на колоді. – Ти виявився набагато сильнішим, ніж я думав. Я задоволений.

Чим? – запитав я.

Цього тобі не треба. Тобі достатньо того, що ти знаєш, що ти достатньо сильний. І що я задоволений.

Дякую, - сказав я.

На здоров’я, - відповів дід.

А ви, попри експерименти з прикушеним язиком, любите повчити, - підморгнув я до Івана.

Це моя професія. Я не тільки люблю повчити – а ще й умію, - засміявся дід.

І тому мали проблеми в школі з керівництвом? – легенько кольнув мудрагеля я.

Брехня! – випалив Іван.
– Проблеми мало керівництво. А я – мав переконання. Я відмовлявся бути калічителем. І залишився вчителем.

Не розумію...

Якщо коротко, я відмовився створювати проблеми собі, дітям, батькам, усім. Тобто... перестав ставити оцінки. Постійне оцінювання породжує злидні. Суцільні. Духовні, душевні, матеріальні, ще якісь там. Бо справжню ціну будь-кого й будь-чого знає тільки Бог. А люди... Не дарма одну й ту ж подію кожен оцінює по-іншому. По-своєму. Оцінює маніакально. Оцінка, як правило, не влаштовує. Маніакально хочеться її змінити. А так, як хочеться – не вдається... Тоді оточуючі стають ворогами, а сам оцінник – безпомічним маленьким прихованим шизофреніком. У той час...

Життя проходить повз, - захотілось проявити передбачуваність мені.

Правильно. Як ти думаєш, чому буря тоді не зробила з мене тимчасового пошарпаного повітряного змія, зробленого поспіхом на уроці трудового навчання, бо план?

Ви мені вже казали. Ви були байдужі до того, як люди оцінюють бурю...

Більше того, для мене бурі не було. Я в той час спілкувався з Богом...

І що Він сказав? – невдало зіронізував я.

Дід з-під лоба глянув на мене. В його очах на мить перемішалися злість, розчарування і впертість. Проте заправлені любов’ю.

– Чому так буває? – поспіхом виправився я.

Що буває? Нічого ніколи не буває! – нарешті дід трішечки, капельку випустив на люди погано озброєну, правда, але злючку.

Ну, - розгубився я, - з оцінкою.

Не буває, а є. А є тому, що душа і розум так дружать, як пес з котом. Як кіт з мишею. Як сонце з хмарою. Як світло з темрявою. Що ще... Все одно всі ці порівняння слабенькі. Єдине, що єднає душу з розумом – так це наше тіло.

Я завжди шукав гармонії душі та розуму...

І що, знаходив?

Поки не так часто, щоб можна було похвалитися.

Бо нічого не треба шукати. Бо гармонія є! Сама по собі. Як душа сама по собі. І розум сам по собі. Гармонія – це коли розум не ґвалтує душу, а душа наперед не уявляє себе зґвалтованою... Здається, я висловився трохи доступно.

Я мовчав і ловив у минулому зґвалтовані будні і свята свого життя, саджав їх, потерпілих, в клітку, заварював їх там навічно, щоб боялися і поважали...

Дід дивував мене постійно тим, що його нічого не дивувало. Здавалося, він має якусь універсальну книгу-рецепт на всі випадки, припадки і відпадки життя.

Що ви читаєте? – якось запитав я.

З того часу, коли в горах – нічого. Принципово. Тобто, принцип в тому, що дуже хочу читати – а не читаю. А колись – перечитав усе, що міг і не міг, хотів й не хотів, і що треба було і не треба. І завжди вірив книжці. І ставав іншим. То кращим, то гіршим. І мало часу залишався собою. Тепер вірю тільки собі і Богові...

Коли сонце викараскалося на найвищий щабель дня, я вирішив сходити в село, щоб прикупити чогось на вечерю.

Не раджу, але якщо хочеш, то йди, - сказав Іван.

І я пішов.

У селі випадково зустрів Петра, ми прихопили Дмитра і набралися по повній програмі через ментальну українську щедрість та вдячність: усі хотіли пригостити (і пригощали!), бо ніхто не міг відмовити. Колись я гадав, що вмію і можу нормально випити, тепер я знаю, що школяр порівняно з моїми друзями-горянами. Їм хоч би що, тільки очі блистіли та рум’янець став рум’янішим, а я через невідмовність до чарки поплатився повною відмовністю у можливості вільно користуватися нижніми кінцівками без допомоги верхніх. Поки чоловіки ще цього не знали, просили мене не казати дідові, що я відривався з ними, а коли дізналися, то й розчарувалися, бо, яко справжнім друзям, довелося їм транспортувати мене на ясні очі діда Івана.