Лавка не була вже такою й твердою. Дід напоїв мене якоюсь противнющою гіркотою, і на диво собі вже через якихось півгодини я міг нормально пересуватися і мислити без важких похмільних перепон. Мені було дуже соромно перед Іваном.

Чоловіче, - звернувся до мене дід, - кажу тобі ще раз те, що всі знають: бережи здоров’я замолоду. Не переймайся прахом – ти й так до нього доживеш. Тобто, ти розумієш, станеш ним. Я маю на увазі здоров’я фізичне. Бо тіло – одяг, який, хочеш ти цього чи ні – зношується. Період зносу – наслідок догляду. Ясно?

Тіло мені до лампочки, - пробубонів я.
– Вибачте... за лампочку, - кволо додав.

Я теж не поважаю лампочки. І я дожив до того часу, що вона мені не потрібна і не шкідлива. Але ти, поки що принаймні зобов’язаний її поважати...

Чому?

Бо зараз світом керує штучне світло.

А ви?

А я керую лишень собою.

А чому я не можу керувати лишень собою?

Чому, можеш... Просто «крим і рим і труби» – не лишень такий рідний тобі п’яний афоризм, - знущався з мене Іван.

На все свій час?

Ні, на все свої проблеми, яких потрібно перемогти. А в той час сходить і заходить сонце і рухається стрілка годинника. Це і є твій час.

Час, напевно, не тільки мій, - заперечив я. Час – надбання усіх.

Надбання – це гарно. І правильно. Але час – тільки твій. І мій. І його, - дід кивнув на кішкорозслабленого на сонці барана. – Бо час – тільки статистика стрілки. Насправді – змінюємося тільки ми.

Іване, розумієте, - майже благав я, - я хочу чогось досягти!!!

І напиваєшся, так? Зрозумій, що прийде час, на який ти так уповаєш, до речі, коли твоє серденько перестане битися, і в останні секунди життя ти будеш думати не про те, що ти маєш, а якими силами ти це одержував, і якщо за тим стоятиме безвір’я, надумані клопоти та розчарування, ти заплачеш… Навіть при повній бугайській силі і не перед Божим порогом… Бо треба досягати всього радістю, вірою, бажанням, задоволенням, а якщо так не вдається, то краще не мати того, що висмоктує з тебе справжнє життя, яке, хочу тобі нагадати, на землі, як би не крутити зі всілякими перевтіленнями, все ж таки – одне, - сказав дід Іван.
– Краще більше робити, навіть дурниць, аніж більше думати.

Ви мені переказуєте Біблію?

Мало схожості. Ти й Біблії не знаєш. Я тобі переказую свій досвід. Раз ти тут – значить ти його цінуєш.

Правда, - щиро згодився я.
– Але я хочу доколупатися до окремого чому. І роздягти його, роззброїти. Без прискіпувань. Розумієте?

Я не розумію, чому ти виправдовуєшся... Не треба... Поспи, - і дід вийшов з хати.

15

Вічні сусіди – межі...

Вічні війни – між сусідами...

Передсутінкова жадібність усього живого, через передсмертне прагнення врешті-решт грюкнути на прощання постійними очікуваннями щасливої долі та нажитись по-справжньому, ступила на Сколівську землю.

Я дивився на себе, на діда, на дітей, які, чомусь, покинувши село, викарабкались саме сюди, щоб побавитись у хованки, і записував, що диктували мені гори. Я не старався зразу ж усього збагнути, бо знав - буває, що ще не дано... Або вже не дано... Або просто не дано...

Молоді світанки не чорніють, - почали гори.
– Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі. Вони сліпі, бо молоді. Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати.

Відчув – потужив – забувся. Відчув – порадів – забувся. Це рай!

Але це пекло без вогню...

Але це сонце без світла...

Але це – одна-єдина мить...

Це тільки єдина мить...

Мить...

І це страшно.

Далі йдуть будні. Колись боявся, бо не знав. Тепер боїшся, бо знаєш. Колись тужив, бо світанок. Тепер тужиш, бо вечір. А вечір приходить рано. І то несподівано, блискавкою. І найгірше, коли зразу ж за світанком.

Невизначені межі часу...

Незаспокоєне відчуття непотрібності...

Згубне прагнення не запізнитися...

Не запізнитися...

І біжиш!

І біжиш, бо спізнюєшся, і спізнюєшся, бо біжиш. І шукаєш прірви, і не можеш її знайти. І кланяєшся миттєвості, а її вже нема.

Залишається дорога...

Залишається важка дорога...

Стає нестерпно, бо не твоя дорога...

І божеволієш від відчуття “мусиш”...

І мусиш йти, бо не можеш стояти. І мусиш повзти, бо зупинка продовжує муку. І мучиш себе, бо без муки ще більше мучишся. І приходить день, коли ще б помучився, а вже не можеш...