Може, для когось це пекло...

Може, для когось це рай...

І напевно, це те і те...

І без сумніву, це - ...

Горбаті вечори не бачать просвітку. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі. Вони сліпі – бо вони старі. Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати.

Початок – кінець...

Кінець – початок...

А посередині дорога. І тільки один крок...

Допоможи мені зарізати барана, - сказав дід Іван. – Бо темніє.

Диктант закінчився. Оцінка буде. Оцінку поставить життя, якому десь мої орфографічні помилки. Однак йому не десь, що скажуть про мою грамотність гори, бо...

Баран плакав. Він навіть не підозрював, що він просто-напросто баран, якого, як правило, їдять...

Ми з дідом мовчали.

Бараняча голова на колоді нагадувала всьому живому, що недожите ніколи не повертається.

“Я його їсти не буду”, - подумав я.

Мудрий дід нарешті заговорив:

Життя часто перекидається з ніг на голову. І тоді сам стаєш бараном, якщо намагаєшся збагнути життєву акробатику. Він, - Іван кивнув на голову на колоді, - виконав своє призначення...

Погрозливо тріскотіло багаття.

– Якщо хочеш збагнути всю баранячість життя людей, які шукають у житті смисли-суті, переживи життя навиворіт: від зарізаного барана до жадібності нажитись по-справжньому...

І я спробував.

16

...нараБ

– Допоможи мені зарізати барана, - сказав дід Іван. – Бо темніє.

І тільки один крок... А посередині дорога.

Кінець – початок...

Початок – кінець...

Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати. Вони сліпі – бо вони старі. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі.

Горбаті вечори не бачать просвітку.

І без сумніву, це - ...

І напевно, це те і те...

Може, для когось це рай...

Може, для когось це пекло...

І приходить день, коли ще б помучився, а вже не можеш...

І мучиш себе, бо без муки ще більше мучишся.

І мусиш повзти, бо зупинка продовжує муку.

І мусиш йти, бо не можеш стояти.

І божеволієш від відчуття “мусиш”...

Стає нестерпно, бо не твоя дорога...

Залишається важка дорога...

Залишається дорога...

І кланяєшся миттєвості, а її уже нема. І шукаєш прірви, і не можеш її знайти. І біжиш, бо спізнюєшся, і спізнюєшся, бо біжиш.

І біжиш!

Не запізнитися...

Згубне прагнення не запізнитися...

Незаспокоєне відчуття непотрібності...

Невизначені межі часу...

І найгірше, коли зразу ж за світанком. І то несподівано, блискавкою. А вечір приходить рано. Тепер тужиш, бо вечір. Колись тужив, бо світанок. Тепер боїшся, бо знаєш. Колись боявся, бо не знав. Далі йдуть будні.

І це страшно.

Мить...

Це тільки єдина мить...

Але це – одна-єдина мить...

Але це сонце без світла...

Але це пекло без вогню...

Це рай! Відчув – порадів – забувся. Відчув – потужив – забувся.

Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати. Вони сліпі, бо молоді. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі. Молоді світанки не чорніють, - почали гори.

Або просто не дано... Або вже не дано... Я не старався зразу ж усього збагнути, бо знав - буває, що ще не дано... Я дивився на себе, на діда, на дітей, які, чомусь, покинувши село, викарабкались саме сюди, щоб побавитись в хованки, і записував, що диктували мені гори.

Передсутінкова жадібність усього живого, через передсмертне прагнення врешті-решт грюкнути на прощання постійними очікуваннями щасливої долі та нажитись по-справжньому, ступила на Сколівську землю.

Тепер усе передумане було прожито по-іншому. І я вкотре збагнув (сам, бо від когось чув це сотні разів): МИНУЛОГО НЕМА І НІКОЛИ НЕ БУЛО...

Чи надовго... – чомусь уголос сказав дід Іван.

Такого смачного м’яса я ще не їв...

17

Тихо, хоч мак сій, а думається про бурю…

Дід мене проводжав.

Дякую вам за все, - сказав я.
– Я багато чого не розумію, але вірю вам.

Це краще, ніж розуміти. Віра – це все, - мовив мудрець.

Правильно. Недарма ж її придумав Бог.

Ніколи в світі Бог не придумував віру. Віра придумала Бога, а віру – люди... Щоб досягати... чогось...