Цей текст, датований 1692 роком, знайдено у старій церкві в Балтиморі”.

Я сидів, дивився на пляшку і думав...

А коли топилася у світанку остання зірка, коли впертий самолюбивий сон нидів біля мого вікна з надією все ж пірнути у залякану тінями душу, коли за вранішнім туманом ховалася перша квітка дня, я більше не захотів бути слабаком.

Я був твердий, як щось ще невідоме. Зрадливі сльози загнав глибоко в горло – нехай там стоять каменюкою, лиш би не показувались на люди; зрадливі думки одягнув у всесильну одіж молитви, яку придумав сам, і Богом був сам; зрадливе серце більш-менш щиро похвалив, і воно сказало, що моє; зрадливий слух просто-напросто залякав, і він радо погодився не чути; зрадливий голос навчив говорити “так”.

А зрадливої долі нема. І я ступив на її стежину. Мені захотілося побачити світ очима, яким нічого не треба. Я захотів повірити, що те, що я мав мати, я уже мав. Я перетворився у вітер і відімкнув всі колишні заборони.

“Полети, моя пташко, туди, звідки все здається веселковим, і нехай “здається” буде правдою, тоді побався у жмурки з реальністю, підкупи її ціною навіть життя за п’ятихвилинний рай, збери всі свої енергії, пташечко-я, і, незважаючи на те, чорна ти чи біла, полети!”.

Я дав собі слово, що ПОСТАНУ ПЕРЕД ЯНОЮ ВОЛОДАРЕМ. ЦЕ БУДЕ МОЄЮ ТАЄМНИЦЕЮ. ОДНАК, АБИ СТАТИ ВОЛОДАРЕМ, Я ПОВИНЕН ПЕРЕКРЕСЛИТИ ВСІ ЗАКОНИ БУДНІВ... ЯКЩО ХОЧЕШ БУТИ ПЕРЕМОЖЦЕМ, ІДИ СТЕЖКОЮ, ЯКОЮ НЕ ХОДЯТЬ В’ЯЗНІ КОГОСЬ АБО ЧОГОСЬ...

Я ЗМОЖУ, ЯНОЧКО, ОБІЦЯЮ ТОБІ, НАВІТЬ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ В МЕНЕ ВІРИЛА...

Коли гадюка перестає бути гадюкою, вона починає боятися самої себе. І це призводить до її гибелі. Пляшка впала і розбилася. Без моєї допомоги, але з чиїмось втручанням, переконаний. Ну й добре, я й так її вже б не пив. Принципово, бо заради Яни я стаю сильним...

Бо збагнув: не все втрачено...

40

Хворому достатньо поозиратися –

двоногі цілющі бальзами живуть поруч...

З самого ранку я втікав від себе вчорашнього.

Я присів на лавку у Львівському Стрийському парку та думав про життя, яке є таким, яким не мало би бути, але буде таким, яким я дуже захочу. По сусідству чоловік у розквіті сил, в костюмі та при краватці судорожно полоскав руки у своєму волоссі, шукаючи в голові пробоїну чи пухлину, не знаю, та жадібно попивав коньяк... На лавці навпроти майже сімдесятилітній чоловік (не дідусь, ні!) смачно цілував двадцятилітню, може, з маленьким хвостиком, довгоногу та пишногруду Русалку...

Сонце над нашими головами було одне...

Чоловік у краватці допив коньячок, випадково виглянув зі себе і побачив чоловіка з подружкою. П’яною заплітанкою наблизився до закоханих і прокричав:

– Чому така несправедливість? Чо-му?!!

Цілувальник якусь мить вивчав танцювальника. Потім спокійно та впевнено мовив:

– Чоловіче, моє життя постійно реанімувало мене стількома суперечностями, що я почав сумніватися, що воно моє. Поки не перестав реагувати... на суперечності. Тоді зникла реанімація та сумніви. Залишилося життя...

Той, що при краватці, довго дивився в одну, тільки йому відому, точку. Потім сказав “дякую” тому, що преспокійно цілував собі далі, і, на диво, превпевненою тверезою ходою пішов геть.

А я здогадувався: Бог спеціально підставляє мені підтримку.

41

Чому чоло під кулак...

Була неділя. Я блукав містом і думав про сина, про дружину, яку обіцяв собі не згадувати, та про Яну. І нічого не зміг собі надумати, крім головного болю. Минав гастрономи – боявся вигляду оковитої: вже що, а ця відьма добре володіє мистецтвом закабалення душ.

Раптом на вулиці здійнявся галас. Реалізовував свої приховані ораторські таланти якийсь дивак.

– Люди!
– кричав він.
– Присядьте і подивіться на мене. Я - великий! – дехто злякано мовчав, дехто ворушив пальцем біля скроні і зникав у тумані натовпу, дехто відверто ображав, вголос коментуючи аферу чоловіка. Однак ніхто не залишався байдужим.

Так, думайте! – продовжував дивак.
– Думайте всі за мене!.. Але жити за мене я вам не дам!

Я стояв збоку і сміявся. Просто щиро тішився вмінням чоловіка привертати до себе увагу, в якійсь мірі навіть знущатися з “нормальних” людей.

Дивак помітив мою потішну та схвальну позицію, підійшов до мене і сказав:

Я маю право побути ідіотом. І нехай собі думають, що я повний, - та задоволений, ставши таким, як всі, чоловік пішов геть...

На його місці з’явилися інші. Так крокує по славнозвісній львівській бруківці життя...

Усе тече, все...

Нема часу, чоловіче, жнива! – відбивався кум-село від кума-міста. – Ото беремо квасу – і в поле. Гаразд?

Гаразд, - і запахло стернею.

Я добрів до вокзалу, сів в електричку і поїхав у село. Не міг стриматися – манило дитинство.