Дякую... – не знаю, на що він натякав. Може, на те, як я мало йому не роздавив дверима носа.

А знаєш, Сергію, - повчав професор, - чому я так часто йду до тебе в гості?

Ні. Не можу знати, що твориться в професорській голові, - віджартувався я.

Тому що ти нещасний!

О, дякую за комплімент і за те, що хтось нарешті це побачив і визнав, та не проголошує промови про світле майбутнє, і що все так не буде, і що...

Це теж велика життєва правда, - перебив мене професор.
– А чому ти нещасний, знаєш?

Так, це вже напевно! Бо дурний!

Бо – мудрий! – знову не дав виговоритися мені сусід.

На цей раз, після недавнього пояснення для дитячого садка, я, приємно здивований, мовчав.

Так-так. Попри деяку відсутність знань та в основному - життєвого досвіду… Ти думаєш, щокроку стаєш на граблі й заробляєш по лобі, правда?

Беззаперечна, - відповів я.

І помиляєшся. Ти щокроку переступаєш граблі. Я навіть припускаю, що вони вже й щокроку не трапляються, бо втомилися перебувати без ККД...

А що таке ККД?

Коефіцієнт корисної дії, двієчнику... Отож. З часом вони зникнуть з твоєї дороги, як і зникає з життя все, що не потрібне...

Дякую за розраду.

Не розраду, а факт!

Фактів мого життя ви не знаєте.

Знаю! На те й я професор. Ще до того від психології. Я вивчив майже кожен твій крок… Починаючи від народження до останньої роботи. Для себе і нової дисертації, чого гріха таїти... – сміявся вчений муж.

То я піддослідний кролик?

Ти просто людина, яка заслуговує на таку велику увагу. Ти виборсався зі всього. Ну, майже...

А якою ціною?

Міг заплатити й більше. Якби не був мудрим.

А збіг обставин? Допомога близьких?

Це теж мудрість. Нічого нема без нічого.

Чув тисячі разів.

І використав у житті. Ви-ко-рис-тав! У цьому теж – мудрість.

Я зараз вам повірю.

А я про це тебе не просив і не прошу. І не проситиму ніколи, повір… - професор засміявся. Його емоції стали яскравішими, а жести живішими.

Тому й повірю...

Так що, друже, якщо я не помиляюсь – на тебе чекає велике майбутнє.

Тобто?

Ти залишився ЛЮДИНОЮ в оточенні духовно-матеріального злочинного примітивізму. Ти – переміг його, тому ти – щасливець.

Професор, трішечки розігрітий коньячком, ще довго та красномовно мене хвалив, а я дав собі слово йому вірити. По-перше, воно мені не зашкодить, а по-друге – кому тоді ще вірити?..

Коли ми поверталися додому, за нами вже підглядали зірки, щоб розповісти професоровій дружині, з ким він напився. Так казав професор.

Я смішний? – раптом запитав учений муж.

Чесно кажучи, трохи так, - відповів я.

Тоді затям собі, шановний: той, хто не боїться бути смішним, рано чи пізно стає успішним. Геть те, що скажуть люди! Скромність дійсно прикрашає, але доріжка її прямо через нервову систему і систему принижень та обпльовувань тягнеться на якийсь маленький незнаний цвинтарик. І на хрест скромності не повісиш – вінка треба, і навіть на табличці не напишеш – не прийнято.

Ми підходили до гуртожитку. Мені справді було дуже цікаво, однак я мовчав, бо не хотів підігрівати професора до ораторства – хай швидше йде додому, адже його вірна дружина в аналогічних ситуаціях діє як кращий, яскраво виражений представник українського войовничого жіноцтва, сковорідка в руках якої – ніжні весняні квіточки. О, як я почав по-вченому думати. Набрався… А якщо чесно, одного разу я вже від неї заробив, правда, мокрою, не першої свіжості шматою (можна вважати, що мені пощастило, бо професор взагалі був побитий шваброю – дружина мила підлогу) – і більше не хочу, тим паче, що цього разу це буде не дуже-то й заслужено.

Я підведу підсумок, загальний, добре? – запропонував професор.

Прошу, - згодився я.

Головна наша біда в тому, що ми… чим думаємо, так і робимо. Все. Дякую за увагу. Ти вільний. А я - йду здаватися. Ніби. Бо впевнений, що переміг...

44

Якщо ти думаєш, що ти у безпеці, - ти так тільки думаєш...

У слів, які починаються з “без-”, завжди чогось не вистачає...

Він не міг не знати про те, що я задумав Його остаточно знищити – такої потужної агентури в сучасному світі не має ніхто.

Йому важко було збагнути, що якийсь мільйонлітній боягуз висушив свої просмерділі підпісюванням в його диригентський такт штани, впевнено, без плям пройшовся по квадрату своєї долі, бо стежок в таких нема, а потім і взагалі знахабнів до крайності та, стікаючи кров’ю, якої взагалі-то нібито й не мало би бути, гриз стіни свого бездоганно вимуруваного хлівника, аби... знайти шпарину до Його невмирущості...