Можеш! – відповів шокований дядько-збирайко на пляшку, щоб краще працювалось та швидше до вечора, та ще для того, аби не у всіх кольорах бачити в деяких місцях зовсім невеселковий світ.

Втеча в чорнобілість, - підсумував я собі під ніс, коли посланець народу все-таки прийняв нелегке рішення йти геть, оскільки остаточно збагнув, що я не жартую.

Так-так. Я зрозумів. Чорнобилець, – і дядько прямо-таки втік та понарозказував усім, що я смертельно хворий, що був у дні вибуху в зоні, і... всі вони мені потайки чимось допомагали. Наївні, добрі, довірливі... А якщо б дядькові-збирайкові не привуханилось, що б тоді, га?.. Обличчям по бруківці?..

Не казка, а вийшло гарно, зі щасливим закінченням...

Я мав повний спокій – до мене боялися не те, що близько підійти, зі мною боялися розмовляти. Хтось поставив діагноз - серйозна і заразна хвороба ...

Мені було створено найкращі умови радіти думкою: до мене приїде Яна...

Після роботи на вулиці я зустрів професора. “А він взагалі-то не такий професор, як професор мій сусід”, - подумав я. Професор мій сусід був розгублений та втомлений, професор як перехожий, був упевнений та сильний... І з розумнющим портфелем...

О, Сергій... – професор винувато заблимав очима.

Я зрозумів, що він ще не відійшов від офіціозу.

Петрович, - допоміг йому я.
– Якщо вам так хочеться.

Так, Сергію Петровичу… А знаєте, я хотів вас бачити. Вже декілька разів. Однак... вас нема... або ви... мене не хочете бачити...

Хочу. І мушу, - сказав я.

А чому мушу? – професор відчув, що я сьогодні в гуморі.

Бо хочу!

Не логічно. Однак якесь конструктивне зернятко думки є...

Ви ще на роб-боті?

Ні, нехай Бог боронить... – професор скривився. Видно, не весело було йому сьогодні серед вчених умів та серед тих, хто їх старається перехитрити. Щоб згодом, можливо, вченими умами стати.

То, може, логіку залишимо до дев’яти нуль-нуль завтрашнього дня?

Не може. А залишимо, - засміявся професор.

А чому залишимо?

Бо “може” – це вставне слово, і професор може ним бавитися так, наскільки йому дозволяє почуття власного професорства, - і мій друг кивнув на худого портфеля як символу ученості.

Там щось є? – нахабно запитав я.

Ні. Вже років десять нема. Коли конспекти стали не допомогою, а завадою. А портфель – мій амулет. Ти віриш в амулети?

Так. Я вірю у все, бо в те, що не вірю, збувається...

Я запрошую тебе на каву! – випалив професор.

З радістю.

Ми йшли мовчки. В кав’ярні професор замовив по п’ятдесят коньяку до кави.

Я не п’ю, - попередив я.

Чому? – запитав учений муж. – Якщо не секрет.

Бо стільки, скільки днів викреслила з мого життя горілка, вистачило б принаймні на вивчення китайської мови в домашніх умовах...

М-да, достатньо, - прицмокнув професор.
– Значить, не вмієш пити.

Не вмію, - погодився я. – І не хочу. Але навчуся.

Вірю, - посміхнувся до мене професор. – Раз зміг я, то зможеш й ти.

Я з-під лоба глянув на нього.

Не дивуйся. У всякого своя доля, і в цій долі всяке переплітається, зростається, рветься та розплітається, тобто трапляється... – сказав професор. Його вуха милувалися тим, що чули. І було чим. Бо говорити він умів гарно.

Я знаю.

Тому нічому не дивуйся. А живи. І не допускай страху до душі, бо втратиш свободу. Професор випив мою порцію коньяку і замовив собі ще. Мене ж і надалі поїв кавою.

Мені треба сказати багато чого розумного. Ти не спішиш? – запитав він.

Ні, - відповів я. – Мені цікаво.
– І вчений муж, активно жестикулюючи, продовжив:

Не можна одягти новий одяг, коли ти ще не скинув старого. Просто? Просто… Ні, взагалі-то можна, але як ти виглядатимеш? Ну, виглядатимеш ти, звичайно, препаршиво, але як ти себе почуватимеш? Так, почуватимеш ти себе, як муха в окропі, однак - як ти станеш кимсь? Ні-як. Вінегрет – і все. А користь вінегрету треба спитати у шлунка, але він мовчить, бо пристосувався ще не до таких отрут. Шлунок - пахар. Знаєш таке народно-ненормативне слово? Він вивергає тільки тоді, коли пахне реанімацією. І цим рятує від реанімації. Тобі подобається вінегрет? – запитав професор.

Так, - відповів я.

У цьому всі твої проблеми. А мені – ні! Ненавиджу ніяких мішанин, – сказав вчений муж. Я смакую всі складові тої зрадливої суміші поокремо. Мені дивуються – і я дивуюся. Бо знаю: щоб одягти нове, треба бути голим.

Ви можете мені прямо та доступно сказати те, що хочете?

Я все для того й роблю, - знітився професор. – Пояснюю для дитячого садка: щоб стати іншим Сергієм, треба позбутися того Сергія, що є. Однозначно. Трафарети були популярні тільки в радянських школах, а Радянського Союзу нема. І ти вже почав позбуватися себе вчорашнього, слава Богу...