Ви куди? – запитала симпатична кондукторка.

В село, - відповів я.

Яке?

Будь-яке.

Жіночка почервоніла зі злості та стала негарною:

Ви маєте мене за дурочку?

Не маю, - я дивився їй прямо у вічі.

Тоді показуйте квиток.

Не маю.

Тоді платіть. Гроші маєте?

Маю. Але, розумієте, я – економлю.

Мені в... десь ваша економія.

Ви не запитали навіщо...

Що навіщо?..

Я економлю.

Ну, навіщо?

До мене має приїхати жінка, яку я кохаю. Здалеку.

Серйозно? – запитала кондукторка.

Серйозно, - відповів я, виловив у кишені копійки та подав бойовій упертій “рекетирці”. Досить грати дурника, а то вже ультраправі дідусі почали заводити баладу про хитрих нових, яких багато наплодилося в незалежній Україні від сперматозоїдів большевицької імперії. А поряд купа ультралівих – і маєш революційну ситуацію з плавним переходом від холодної війни до вагонних кулачних боїв без правил, де вікова та вагова категорії всім до одного місця, - Прошу. До найближчого мальовничого села.

То ви що, на рахунок жінки, збрехали?

Ні, чесне слово, - і я перехрестився.

Тоді поїдете безплатно, - і кондукторка, яка була теж симпатичною жінкою, і яка хотіла бути коханою, пішла тероризувати худенького дядька з важелезним мішком, і здерла з нього ще й за багаж.

Демократія! – всю дорогу молився дядько та скоса поглядав на мене.

А мені було приємно, що я ще не зовсім розучився грати дурня. В студентські часи він у мене був відмінником...

У вікні з’явилася стерня...

Стерня пахла моїм дитинством. Я ліг на купку соломи, що одиноким островом відпочивала серед широчезної ниви, і дивився в небо. Там бавилися усі звірята дитинства, яких навчив мене бачити дідо. Тільки тепер вони не загравали до мене, не кликали побавитися в лови, тепер вони - заспокоювали.

Я ніби заснув, а ніби – й ні. Та диво, раптом на спині усміхненого слоненяти-хмаруна, якраз того, якого не міг дорахуватися Петрик П’яточкін з комуністичного дитинства, хтось до радості знайомий махає мені рукою. І...

То був я. Але я - не прибитий та принижений, як останнім часом, а я – у миті щастя. Точніше, у вічності щастя. Я – (отой, що поряд) світився променями з бабусиних образів... І я здогадався - це мій Ангел. Я знав про це.

Ти знаєш, чому я вийшов до тебе? – голосом щастя запитав Ангел.

Ні, не знаю, - відповів я. – Але я радий зустрічі, - я боявся, що він зникне, раптово, як з’явився, тому поспішав зробити йому комплімент.

Не переживай, я буду, скільки треба, - заспокоїв він мене. – Я вийшов до тебе, тому що мені дозволив Бог, - відповів на своє запитання мій Ангел.

А... – я хотів щось сказати. Навіть не знаю що. Певно, як останнім часом, щось, чого не хотів...

А знаєш, чому Бог дозволив?.. – пауза.
– Бо ти рідкісний нещасний безхребетний екземпляр. Вибач за плагіат (і забудь це страшне безхребетне слово, прошу), але я змушений прислухатися до тебе...

Не розумію.

Тебе б’ють, а ти ні на кого не тримаєш зла, навіть не ображаєшся.

То хіба погано?

Погано, - здивував мене Ангел.

Я почав до нього придивлятися: чи часом він не з тих, хто намовляв на яблука.

Не сумнівайся, я - справжній. Твій.

Але й я колись бив!

Бив, – спокійно мовив Ангел. – А знаєш, чому ще Бог дозволив мені вийти до тебе?

Я махав руками, як птах крилами у польоті. Мені було соромно, таке, напевно, мало виглядати дуже смішним, та Ангел не звертав на це ніякої уваги.

Тому що ти бив, але не бажав зла, - спокійно мовив він.

То хіба погано? – повторив я.

Погано. І не придивляйся. Я справжній. Твій.

Вірю.

А знаєш...

Ні, - зразу відповів я.

То я тобі скажу. Ще Бог дозволив мені вийти, бо ти пропадаєш. Не вмієш боротися. Ти тільки тупо працюєш. Ні, гаруєш, так краще. А коли в тебе забирають роботу – ти повільно вмираєш. Як святий. Однак все одно попадеш в пекло. Бо самогубство – найтяжчий гріх. Зрозумів?

Ти говориш моїми словами, та ти – близько не я.

Якби я був близько ти, я б не мав, що тобі сказати. Слухай далі. Найголовніше: Я НАВЧУ ТЕБЕ БИТИСЯ!!! Бувай.

Зачекай! – заблагав я. – Чому ти не приходив раніше?