Ангел таки повернувся, - зрозумів Сергій Шукайло, я тобто.

52

Ангеле Божий, Хоронителю мій святий,

Богом з неба даний мені на охорону.

Щиро благаю тебе: просвічуй мене сьогодні,

оберігай від усього злого, заохочуй до добрих

діл і провадь на спасенну дорогу. Амінь.

Життя нарешті перекинулося з голови на ноги, йшло собі спокійно та впевнено, мудро вирішувало всі насущні питання (тільки не проблеми – я відігнав назавжди це слово від себе і позбувся проблем), активно включалося у творення свого квітучого майбутнього, вірило, сподівалося, любило...

Я відчув, що можу вщент розбити стіну, що загороджує мені шлях до власної долі. Справжньої. Моєї. Писаної Богом і трохи мною... І я набрав гостинців, закинув торбу на плечі і поїхав в гори до діда Івана по благословення.

Дід, побачивши мене, зовні був незворушним, але очі так раділи, що в захмарених снігових горах виглянуло сонце.

Якщо до мене повертаються, то тільки переможцями, бо я притягую лише силу, - сказав дід. – Вітаю.

Ми цілий день провели у цікавих та цілющих розмовах про все і про ніщо. Іван був зовсім іншим – не таким, яким я його знав. Це мене дуже дивувало. І на прощання, коли дід подав мені руку, я не втримався:

Ви не такі, як тоді, колись...

Бо не таким був ти... Ти був учнем і задля тебе я став вчителем... – пояснив великий мудрець.

А тепер? – запитав я.

А тепер – ми друзі. Зрозумів?

Так.

Тоді до зустрічі.

До зустрічі...

Я був переконаний, що ми зустрінемось. Я навіть не сумнівався. І в цьому полягали всі мої теперішні успіхи...

Я тихенько ввійшов до кімнати. Дружина на дивані читала книжку. Малий сидів за столом і малював. Потім узяв малюнка і підійшов до Наді.

Мам, диви, яку я намалював машинку. Гарна?

Дуже, - сказала дружина і погладила Назарка по голові.
– Молодець! А хто за кермом? – запитала.

Як хто, мама? Татко! Їде до нас. Бачиш?..

Очі дружини заблистіли ніжністю, спогадами та співчуттям.

Правда, ма... Правда, татко їде? – не вгавав син.

Так, - відповів я з порогу.

Далі було багато-багато щастя... І не було слів... Щастя розмовляє емоціями...

Вітер життя виніс мене з дому, а доля повернула назад. Я тримав в обіймах цілий світ, бо я мав сім’ю. Мій маленький пацан повис у мене на шиї, сміявся, плакав і повторяв: “татку, я тебе більше не відпущу, чуєш?”. І плакав з радості я. Бо щастя. І бо так...

Я тебе шукав, - сказав я дружині.

А я знала, що ти є, - відповіла Надя.

ОТАК...

І БУДЬ МУДРИМ ПІСЛЯ УСВІДОМЛЕННЯ, ЩО ТАК ДОВГО БУВ ДУРНЕМ!

ЕПІЛОГ

Яна зателефонувала, що вона щаслива...

Оксана, як завжди проявила оригінальність і прислала кур’єром жовтого тюльпана з листівкою, на якій було надруковано, що щасливий я, бо вона бачила мою дружину...

Друзі мої щасливі, бо ми зараз сидимо за Різдвяним столом у щасливого діда Івана, сім’ями, смакуємо приготованого мудрецем барана, мій Назарко називає Івана “мій дідусь”, старий безмежно тішиться, ми стримано жартуємо...

Бо діти.. І дід... Для якого діти ми...

А ЖИТТЯ З ФІЛОСОФСЬКОЮ БАЙДУЖІСТЮ РОЗПОВІДАЄ НАМ КАЗКУ ПРО ЩАСТЯ І КАЖЕ, ЩО МОЛОДЕЦЬ НЕ ТОЙ, ХТО СЛУХАЄ, А ТОЙ, ХТО ВМІЄ З РАДІСТЮ ПРИЙНЯТИ КОЖЕН ПОШТОВХ СЕРЦЯ, В ЯКОМУ ОБОВ’ЯЗКОВО Є МИТЬ, З ЯКОЇ ТВОРИТЬСЯ ЩАСТЯ...

ТРЕБА ТІЛЬКИ НЕ БОЯТИСЯ І БУТИ БАЙДУЖИМ ДО ЗГУБНИХ ПЕРЕДБАЧЕНЬ ТУРБОТЛИВОЇ РІДНОЇ ГОЛІВОНЬКИ...

ЯК ПРОСТО! ПРОСТО, ЯК У КАЗЦІ !!!

Лютий 2003 р. – грудень 2004 р.