– Якщо тобі нема дуже чим тішитися у цьому світі, тішся тим, що ти є, а не шукай дурних пригод на свою голову. Бо я тебе кохаю, - сказала Яна.

Добре, - погодився я. – Тому я тобі прочитаю гарного заспокійливого віршика про вже. Гаразд?

Януся помахала мені кулаком на манер шаф лисого...

Тоді слухай. Називається “Ми”:

А все “а-а”

“бе-бе” буває зрідка.

До “ве” і ”ге”

Доплентається тінь.

“ ґ е” – може, Бог...

а я – маленька квітка,

щаслива, горда,

що прожила день.

Ну як? Класно?

Філософ ти мій дорогенький, - сказала Яна, - “а”, “б” і “в” – це добре. Однак...

Як завжди, - перебив Яну я.

А як - завжди? – ніби наївно запитала вона.

“Якісь віршики ти плести вмієш. А зараз..., - я перекривляв її, - а зараз я подивлюся, як ти вмієш кохати”...

Мо-ло-дець! – вигукнула Януся.

Як я люблю, коли вона тішиться, мов дитя...

49

Відкритий день

Душа

І чиста дошка

Сліди

Що почалися у доби

Несуть

Печуть

До трохи

І від трошки

Від там

І до якогось-тут сюди...

Яна спала. Я вийшов на балкон, щоб помилуватися зорями та спробувати розгадати, яку на цей раз пакість придумав місяць. Не довіряю йому – і все. Ще з дитинства, з перших бабусиних оповідок про зрадженого брата на вилах відчуваю у місяцеві загрозу.

Сьогодні він був худющий, виснажений, схожий на зігнутого в дугу яблучного хробака. Зірки не дотанцювали до кінця ще першого вальсу, як місяць, вилупивши дві свої чорнющі хробачливі цятки-очі, солодко запитав:

– А ти знаєш, що таке розлука? – і зник за хмарою, спеціально сховавшись, щоб підглядати... Задля переживання шпіонського екстріму, хай йому грець...

А я змушений був шукати відповіді, на “що таке розлука?”, бо втікати від запитання не було сил, бажання та, зрештою, сенсу. І як би я не хитрував, як би не крутив, висновок весь час напрошувався один: розлука – погана штука. Ну не можна, хоч трісни, сказати, що розлучаєшся з ворогом! Ніколи, бо ніхто не повірить. Розлучаєшся тільки з добрим. Ось. І ще з дружиною... І я переглянув фільм спогадів про свою Надю і при відвертих зорях та шпигунові місяцю дозволив собі визнати, що кохаю її, рідну та далеку, як і кохаю рідну та поки що близьку Яну... Розлука призначена для того, аби звільняти дорогу злуці...

Мене почала боліти голова...

Довго я думав-гадав і намислив собі виправдання, яке мене заспокоїло і змусило розчаровано вийти із засідки місяця: розлука – хочемо ми того, чи ні – завжди приходить. Завжди: батьки розлучаються з дітьми, брати з братами, сестрами і навпаки, друзі з друзями, знайомі зі знайомими, начальники з підлеглими, кохані з коханими, люди зі світом. Всі!!! І подобається мені чи ні, колись, за якихось обставин, я обов’язково змушений буду розлучитися з Яною. На нашій, не своїй землі... Тільки шкода, що вже... незабаром...

Так я себе наївно й впевнено ґвалтував розрадами, з собою розмовляючи, бо тільки так слабаки рятуються від божевілля. Та інфаркту.

Я зайшов у кімнату. Яна вже не спала.

Вона гарна? – запитала.

Хто?

Дружина твоя.

– Так, - відповів я. Дуже. – Схожа на тебе.

І я не збрехав.

Тоді ти мусиш повернутися до неї.

Чому?

Бо ти шукаєш її в інших жінках. І будеш шукати доти, поки не повернешся додому. І не сперечайся.

Янусь, мені справді з тобою добре, - у мене було таке враження, що мене роздягнули без мого дозволу та відома. Ніби Яна вміла читати думки.

Я знаю. Але твоя доля – не я. Ти знаєш.

І я знову мовчки вийшов на балкон. Там і зустрів світанок.

У повітрі пахло розлукою. Цілий день ми сміялися та жартували і розуміли великодушну штучність наших веселощів. На вечір ми купили багато шампанського – так захотіла Яна. З кожним ковтком моя дорога жінка серйознішала. Врешті впевнено мовила: