Як ви смієте!
– вичитував благодійник мені. – Хто вам дав право ображати людину?

Я відставив діда в сторону. Як іграшку, що накручується.

Даішник ожив. Його каламутні очі налилися... страхом. І він... Ніколи б не подумав... Він сказав:

Не заважайте годувати сім’ю, будь ласка. Заробите по хребті, бо нас багато…

Гарант безпеки дорожнього руху не уточнив яку сім’ю, правда, однак, чесно кажучи, я засумнівався, чи такий він уже й “мудило” та “дебіл”. Бо годувати сім’ю і “сім’ю” в наш час та у нас – це справді мистецтво. І небезпека. І шалена відповідальність.

Зметикувавши, що щось не так, висунувся з автомобіля старший колега шокованого інспектора. Він для суворості звів брови, постукував палицею по руці і свердлив очима інтелігента-автомобіліста. Очевидно вирішив, що заважає працювати саме дідок.

Порушник теж був смикалистий.

Правда, я вас захищав? Правда?.. – допитувався він у молодшого інспектора.

Яна поспішливо забрала мене від гріха подалі, а добрий напівдідок почав відбиватися вже від двох міліціонерів. Ми зникли з їх поля зору, однак сумніваюся, що безслідно зникли з їхнього життя...

Знаєш що, - нервувала Яна, - ти мене постійно дивуєш. Ти бавишся життям, і воно тобі підіграє. Такого завжди не буває. Ти маєш щастя, що попав на врівноваженого міліціонера. Це збіг дивовижних обставин.

Це магія, - відповів я. – Магія щастя. Вона завжди приходить до тих, хто не боїться і хто дарує любов. Не сороміцько-рекламну, а...

А? – Яна дивилася на мене допитливими очима блаженства.

– Байдужу... – місяць відсунув пухнасту хмарку і відверто наставив вухо у наш бік: на пострадянському просторі кращого кадебіста за нього не придумали навіть підприємливі генні комсомольці, фантазії яких після десятиліть підспівувань на прив’зі ганяли по галактиках темпом зірваного з ланцюга, небаченого польоту свободи собаки-мученика з душею справжнього... пса.

Байдужу?

Так, байдужу... Бо вона – безцінна. Без ціни, розумієш?

Якусь мить Яна комп’ютерно, традиційно по-земному пропускала сумніви-аналізи-порівняння через м’ясорубку дияволом придуманого мозку, щастя якого в спокусі пізнання – Євиній та Адамовій втечі від невміння прийняти дар буття без проблем. Парадокс, який поставив на коліна тих, хто хоче знати, і подарував миті земного щастя тим, хто вже все знає, і йому цього вистачає. Крапка.

З ресторану вийшов лисий підстаркуватий новий українець з Попелюшкою років дев’ятнадцяти з гаманцевими очима та надзвичайно спокусливою лялькобарбієвою фігуркою у супроводі лисих кров з молоком двометрових шаф.

Пригадую, ти запитувала, чому мені щастить, Яночко?

Запитувала.

Відповідаю: я – блазень. Чуєш, Яночко, я – блазень. Блазень на дорозі перешкод, які завжди шукають логіки та побивають за законами логіки. Бо розумні, перешкоди ці. А я – мудрий. Тому блазень. І тому перешкоди переді мною розступаються... Не з увічливості та співчуття, ні, зі страху... Та, інколи, з поваги...

Один з двометрових боксерською правою отверезив безневинного підпилого перехожого, що перейшов з кількома напівтеплими словами не знати в чию адресу дорогу крутеликові світу сього з наївної неуважності до своєї й так не першої свіжості персони.

Двометровий заробив окейливого погляду від шефа.

А я... Я підбіг до них і вигукнув: “Привіт, козаки!”, пожав спітнілі лапи ошелешених горил, косарську, на диво, руку шефа, і зі смаком поцілував Попелюшку.

На мене з двох боків розмахнулися. Яна та Попелюшка затулили обличчя долонями через інстинктивний страх бути свідками однієї безглуздої смерті, або, в кращому випадку, великого пожиттєвого покалічення. Однак...

Ти супер, - сказав шеф і втиснув мені в руку візитку. – Скажеш: я той, хто поцілував Попелюшку, і двері мої для тебе будуть відчинені. Бувай, - і він ще раз подав мені руку.

Двометрові розгублено кивали квадратними головами з горбатими від моменту істини носами та тарілчастими від здивування очима.

– Ти тимчасово щасливий самогубець, - тільки-но поїхав “джипик” , зі сльозами на очах прокричала Яна.
– Ти тверезий п’яний щасливий ідіот. Та ти... ти... – і вона, досі не можу повірити, почала мене бити! Де попало, і сильно. Я терпів, бо знав: це від безсилля. Бо навіть вона, така близька мені людина, не могла, не мала права знати, хто я насправді, і тому після бурхливої атаки на моє клоунське тіло ще й зайшлася незрозумілим не те, що мені, а навіть місяцеві-кедебісту ревом.

Я, коли спілкувався з ними, був ніким і ніщо, Яночко. Ну не може заробити по пиці те, чого нема. Ну ти це розумієш, правда? – виправдовувався я, обнімаючи свою квіточку. Розумієш?

Вона плакала і мовчала. Вона довго плакала та ще довше мовчала. Потім:

Ти найкращий, - прошепотіла. – І ти завжди будеш мій, ясно?

А після невеличкої паузи додала:

Ти знаєш, про яку власність я говорю?

Так, - відповів я. – Про вічну та ніяку. На превелике пекло і на превеликий рай, - і я забув про блазня, яким пощастило мені побути з Яною і знову перетворився на великий шлунок земних радостей та печалей, більшість яких фіктивні, як щирі усмішки депутатів перед виборами. Переконливішого порівняння в той момент мені чомусь не придумалось.