Які сам наспасав тобі.

Але:

Мушу!

Свідомо.

Вперто.

Ніяк не звикло

Йти на бі...

Йти на бі...

Йти на вічний омолений “й”.

46

Завтра можуть бути хмари...

А можуть і не бути...

Вечірній Львів перетворився у чарівну заспокійливу дитячу казку про велетенське щастя і не відпускав нас, переляканих щастям, від себе. Так-так, переляканих.

Хіба ми вміємо тішитися життям і насолоджуватися митями? – дивувалася моя Полтавська Зірка.

Звичайно, що ні, - погодився я.

Щоб ми були щасливими, - продовжувала резюмувати Януся, - потрібен цілий полк ангелів, які б тримали нас в обіймах щастя та й ще постійно витрушували з голови рої дурнуватих передбачень...

Так є, - сказав я. – Тільки не зараз. Правда?

Так. Інакше ми не робили б зі щастя інопланетян...

Збиткуватий, повний сил місяць викарабкався на вежу Високого Замку і, забувши про зірок, роздягав чарівних львів’янок, закутаних у вогні вечірнього міста. Молодець!

– Зірки йому це не скоро простять, - провіщувала Яна.

Я збентежився:

– Кому?

Не грай дурника, добре? Ніби ти не знаєш, про що ти подумав? – здивувалася моя чи вже й така маленька наївна квіточка...
– Місяцю-розпуснику.

Однак вона допомогла мені зловити себе за думку, що я вічно думаю, що не маю часу нормально пожити через оте божевільне, комп’ютерне, завше проблемне думання-вираховування-прораховування-бідопророкування. І може, навіть ніколи у житті не відчую насолоди буття такої, як зараз у місяця-розумника, який знає, що завтра – буде завтра, що зірки ще не встигли висловити свого тимчасового “фе”, а може, і не встигнуть, бо завтра можуть бути хмари, а записників у зірок нема, а що не записується, те забувається... Та й жіночого вони роду, зрештою, а значить немає страхувальника від вибриків чарівної половини алогічності... Отак.

Ми невидимими сходинками спускалися в душу міста, втрачали себе, ставали ним і знаходили самих себе у ньому. МИ – ЖИЛИ!!! Ми були у потрібний час у потрібному місці – і життя не пройшло повз, а зупинилося, здивоване невідфутболенням, і захотіло намалювати фарбами вічності квітку душі, яку, при нагоді, і не соромно показати Богові.

– Блаженство приходить тільки тоді, коли його впускаєш, - розпочала Яна.

– І приходить не само – воно теж любить друзів...

– І, звичайно, таких, з ким поведешся...

– Тобто, друзів із раю.

– Правильно! – шаленіла Януся. – Мислити ти вмієш. А зараз подивимось, як ти вмієш любити! Адже ми – в раю!!!

Далі – без слів.

До готелю залишався крок...

47

Щастя...

Час все-таки плив рікою і дні минали без коментарів...

48

Безприкра дурість, як правило, прощається...

Чергова екскурсія по місту добігала до готелю.

Мені було так добре, що я мусив щось витворити.

Ти зараз заробиш! – відбивалася Яна від моїх привселюдних залицянь.

Аж ось... Життя завжди само підкидає те, чого хочеш. Треба тільки вміти побачити

Ти – мудило!
– я тупо витріщився в отетеріле пампушкове личко даішника. – Ти хоч розумієш, що ти мудило, га? - я з нього глузував, я – розстрілював його наповал несподіваними для його недоторканних вух словами.

Він дивився на мене звірячими очима, переживаючи шок посягання кимсь на його всесильну на дорозі персону.

Скажи, ти дебіл? – бавився ним я і користав момент, поки він не оговтався і не заїхав мені межи очі своєю паличкою-виручалочкою. – За що ти з нього здер двадцятку, га?

Так званий порушник, напівбородатий інтелігентний напівдідок, який ще хвилину тому монотонно лепетав “за що... я не порушував… за що?..”, почав захищати міліціонера: