Ангел зник. Певно, пішов у небо. А я на свою роботу – класти бруківку, звідки мене погнали за прогул, якого й самі придумали. Таке може бути тільки в демократичній країні.

У мене ж відпустка! – шукав правди я.

А хто бачив? – увічливо запитали мою безправну фізичну оболонку.

Бачив Бог. Тому вже наступного дня я випадково натрапив на візитку лисого пана з Попелюшкою, домовився про зустріч і одержав роботу, про яку навіть ніколи не дозволяв собі мріяти – я рекламував і видавав книжки. А лисий бізнесмен виявився академіком і відомим літературним критиком...

У житті буває всяке... Як просто...

Давно минула золота осінь... Люди вже встигли звикнути до виття бездомних вітрів. Моїм життям була робота, а робота була дуже цікавою. Я гарно заробляв...

51

Якщо іспит складено – іспиту не було...

Настав час звітувати про назбиране каміння, яке колись сам і понарозкидував...

Іспит.

Я вийняв єдиного білета, що лежав на столі:

1. Чому “бо...”?

2. Чому “бо так...”?

3. У чому щастя?- прочитав я.

Ангел умостився за столом, як поважний професор з часів мого студентства, в аудиторії, що купалася в хмарах. Я сидів навпроти нього з калатаючим серцем... Не від страху – від іспиту.

Чому “бо”? – з байдужістю ката, без усіляких вступів почав Ангел.

Бо так, - нахабно відповів я.

Чому “бо так”?

Бо є.

Ми мовчали. Я мовчав впевнено, Ангел – мудро й не властиво Йому по-філософськи, сумніваючись.

Якщо б я не був Ангелом, - сказав Ангел, - я б вимагав набагато повніших відповідей.

Я знаю, - зізнався я.

Це добре. А що бачиш?

Бачу, що пошуки вічного щастя підходять до завершення...

Успішного?

Так. Попри багато маленьких нещасть, я пережив багато маленьких утіх... І зрозумів...

Що?

Що маленькі втіхи складають вічне щастя, бо...

Бо?.. – Ангел постійно мене підганяв. Він не хотів, щоб я думав, він вимагав, щоб я знав – вміти мислити можна тоді, коли є чим...

Бо все у житті дуже просто...

Просто?..

Просто треба тільки жити.

Як?

Легко, красиво і вільно.

Коли?

Вже.

Так, – Ангел задумався.
– Навідних запитань достатньо, - настала пауза істини.
– Тепер останнє запитання: у чому щастя?

У каструлі... – випалив я і прикусив язика. Думати, що заліз Богові за пазуху, спілкуючись з Ангелом, необачно нерозумно.

Ангел насупився.

У каструлі, що зветься головою, - уточнив я.

А ще точніше? – мій Наставник став оптимістичнішим.

У відсутності в каструлі, голові тобто, мішанини. І в геніальності, яку Великий Геній заклав людині в гени, щоб та романтично називала свій дар жити долею і, на всяк випадок, у разі чого, мала гарне виправдання власній безхребетності.

Ти жартівник? – весело запитав Ангел.

Ні, мислитель, - серйозно відповів я.

Тоді від імені Життя кажу: Сергієм Шукайлом іспит складено!!! – я не думав, що така комуністична урочистість може бути в нематеріалістів.

Не в імені щастя, Ангеле! – мені захотілося теж побути вчителем.

Помовч. Я не люблю, коли мене повчають. Ясно? – і Ангел мені підморгнув.

Я знав: Він дуже був задоволений моїм повчанням – завжди приємно побачити хоч якісь результати своєї роботи. Потім мій Охоронець зі сумом мовив: - Ну що, бувай... Завжди і вже.

До побачення, - поправив я.

Ні, саме “бувай”. Я покидаю твої очі, бо кожна така з’ява опускає мене на хмарину нижче в очах Бога. Не Ангельська це справа бавитися у смертних. Однак я не покидаю твоїх вух. Слухай – і побачиш.

І Ангел щез.

Я ще довго чекав Його традиційних повернень. Та марно. Все колись закінчується...

Все, як все на світі, окрім життя...

“Якщо з нами Бог, то хто проти нас?”, – прийшла на думку оптимістична підказка... якось... зі сонцем попід руку...