Шрифт:
ІX
Поглянула з плачем на Кантемира Старенька попадя і промовляє: «А ти ж мені казав, що ваша віра Вам милосердіє повеліває!» - «Повеліває, нене, навіть і до злюки, Та не до зрадника, котрий здіймає На нас хижацькі, розбишацькі руки: Таких наш суд без милості карає І віддає новим потурнакам на муки. Х
Сей з тих ляхів, що острах на Цоцорі Віддав мені у руки, мов отару, А козаки, з тих, що на Чорнім морі Редшид загнав під шаблю яничару… Немилостивий кат! Бо тяжко мститься, Що козаки панів ляхів не люблять. Нехай катує: дух наш веселиться, Як вороги один одного гублять І про свою вражду між мусульманством трублять. XI
Попи й ксьондзи се дві нечисті сили, Що піднялися душі всім спасати І миром вашим так заколотили, Що будете вовіки рабувати… Ти кривишся, тобі се гірко чути: Дак знай же, що й мені гірка ся чаша, - Така гірка, мов випив я отрути. Однакова з тобою доля наша. Той Кочубей - мій брат єдиний. Ти вжахнулась? XII
І є тобі чого жахатись, нене. Я був у нього в тій страшній хурдизі, І син моєї матері від мене Так одвернувсь, мов був я син тигриці. Аллах дав нам обом свій образ чистий, Вложив обом у груди щире серце, - І насміявсь із Бога дух нечистий, Що духом тьми, отцем олжи зоветься: Душі моєї цвіт у тьму кромішню пнеться. XIII
Він хоче вмерти в тій поганій вірі, Що ідольством назвав пророк великий, Що нею дурнів дурять лицеміри, Сповняючи їх кров'ю море й ріки. Він хоче голодом себе убити, Мов той орел, що крильми не владає: Не хоче голови під нас хилити, І смерті, як верблюд води, жадає, - Готов хоч на гаках страшенних тих висіти. XIV
Сьогодні вранці на Мосток Мертвецький Козацького зіпхнули осавула, І він повис, як Митрик Вишневецький, І до чортяк душа його шугнула. Левко ж на люту смерть байде дивився, Мов на яку мальовану картину, За душу праведну, мовляв, хрестився І прославляв щасливу ту годину, Що ляже й сам в таку ж криваву домовину».–
XV
«О душе бідної дочки моєї!– Простерши руки, попадя сказала.
– Не знаючи ще доленьки своєї, Достойне серце ти собі ізбрала… О, не на те, Марусенько, уздріти Тебе бажаю, щоб ті златоглави, Одежу пишну на тобі хвалити, Дівоцької огиду чести й слави, І встряти у твої розкоші та забави!
XVI
Ні, серце рідне, духу мій небесний, Моя молитво рання і вечірня! Мій образе святий, мій віку чесний, Моя надіє райськая надзірня! Навчу тебе багатством гордувати, Як прахом тим, що топчемо ногами, В убожестві та в муках умирати, Гнушаючись Господніми врагами, Як непрощенними пекельними гріхами!» XVII
Мов та струна тонка тремтить на лірі, Від голосу сумного Азраїла, Так затремтіло серце у Заїри, Душа таємним горем заболіла… «Попаде!– каже Кантемир.
– Не знаю, Чи злобою кипіть, чи плакать мушу, Бо на Заїрі сльози помічаю… Росою Божою кипучу душу Сі сльози холодять, і я твій жаль прощаю».
XVIII