Шрифт:
ІІ
Постила цілий день старенька мати, Крижем перед Пречистою лежала, Щоб непорочну трисвяту вблагати, Немов якого турка-яничара, Послать її дочці тиху кончину. «А на мене, стару, - рече, - всі муки, Що мали впасти на мою дитину, Перенеси - аж до душі розлуки… Нехай за доччину вину страшенно гину! ІІІ
Нехай до Бога я, мов дим од жертви Кривавої, здіймусь і преблагого Умилосерджу, щоб сі кості мертві Воскресли для блаженства неземного, І вкупі з ним, вовіки незабутим, І бідною Марусею моєю В Твоїм чертозі святопресловутім Жили й цвіли щасливою сім'єю… О Боже! Не карай нас помстою твоєю! IV
Се, може, нас біда за те постигла, Що я дочку в коханні покривала, її любов, мов немовля, пестила І рідним сином бесурменця звала. Чи, може, я Тобі не догодила, Що і в неділю дещицю робила, - Не кожну п'ятінку постом постила, Не кожне свято приносами штила… Ой, чи не тим же я дочку мою згубила!» V
І, впавши ниць, хрестом стара лежала, Стогнала стиха, мов уже кінчилась, І, як листок осінній, трепетала: Бо їй Пречиста в омряці з'явилась. Мережаний божник зробивсь престолом; Божниця темна зорями окрилась, І янголи, злетівшись там собором, Співали, ніби архирейський крилас; А серед них якась людина засвітилась. VI
О Боже! Се ж сіяв небесним світом Той, хто явив їй образ Твій пречистий. Як сонце праведне барвистим літом, Блищить на нім одежа снігом чистим. Возносить він молитву, мов кадило, І воздіяніє руку своєю творить… Ущухло все кругом і заніміло: Бо Пресвята, мов стиха грім, говорить: Тим, як листок, тремтить запостуване тіло. ДУМА ДРУГА
І
«Матусю, зіронько!– рече Маруся, До матері припавши головою.
– Чого ви тремтите? Я не боюся Тепер і пекла, й сатани самого».
– «О доню!..
– І встає мов з мертвих мати.
– Я бачила святе, предивне диво… Не маю слова, щоб оповідати… Боюсь промовити що-небудь криво Про те, що прорекла Цариця милостива».
–
ІІ
«Яка цариця?» - «Пресвята, пречиста І поки світу преблагословенна. Тепер уже в квітках тропа терниста; Тепер блищить, мов рай, темниця темна. Я бачила й його в вінці святому, Кому нема в мене іменування, - Отця твойого у житті земному… Сподобивсь він на небі царствування. О доню! Вже нема печалі й воздихання».–
III
«І не повинно бути!» - Чий се голос? Чи з-під землі, чи з неба?.. Стуманіли Обидві, і заворушився волос В обох на голові, і поніміли… І незримою рукою Занавіс одкрилась; Мов зорею огняною Хата освітилась. Сонечко, мов жар, горіло, Жевріло над морем, Як надія в серці тихім Над бездонним горем. Освітило теплим світом Божники з богами, Що стояли під квітками Та під рушниками. А Пречиста в ту хвилину Як жива стояла, І дитину, мов картину, На руках держала, - Вірної любові й жизні Символ благодатній… Його й простий розуміє Серцем розум хатній. І в тім світі теплім, тихім, Що мов з неба лився, Вісник мира і утіхи Ангелом явився. Став і до Марусі руки Простирав, мов крила, І мовчав: сама за нього Постать говорила. І немовби їй молився, І немов журився: Бо до неї якось любо Стиха похилився… Се був той, хто дав їй берло Власті над військами, Над галерами, скарбами, Землями й морями, - Берло, жизні знак і смерті, Ключ, що відмикає Всі в'язниці і на волю В'язнів випускає. І взяла той ключ Маруся, І поцілувала, І з плачем цареві в ноги Мовчазна упала. Мовчазна, бо повна дяки За можбу велику, У неволі повертати Волю чоловіку… «Встань, свята, небесна діво!– Прорече він тихо.
– Встань, сердець великих диво, Чистих душ утіхо! Я у тебе сей знак власті І можби зоставлю, І себе, мов той преславний Аль-Рашид, [70] прославлю. Положи його, кохана, У ногах в богині, Що твій розум осіяла, На чужій чужині. І нехай дива він творить, Тюрми відчиняє, Про мій дух тобі говорить І напоминає».
– «О грозо і каро миру!
– Прорекла Маруся.
– Я тобі сказати тиру Правду не боюся. Смерть мою я, царю, знала, Знала, що робила: Я його поцілувала, Бо й люблю, й любила. І люблю, й любити буду Над усяку душу: Покіль серце б'ється в грудях, Перестать не мушу!» Осміхнеться цар: «Кохана! Ти мене не знаєш, І к о з а ц ь к о ю султана Лютостю сповняєш. Тільки помисли від мене У серцях закриті: Я все добре і мерзенне Знаю скрізь по світі. Щирого й єхиду знаю, Друга й супостата І на всяку кривду маю І суддю, і ката. Се ж не кривду ти вчинила». О ти наш великий! Дай нам правдою Твоєю Дихати вовіки! Ти його тогді любила, Як мене й не взріла… За його любов ти царства Взяти не схотіла. Чи мені ж тебе карате, Ясноока зоре, Діво, повна благодаті, Правди й честі море! Дай мені на тебе серцем Праведним дивитись, Образом твоїм небесним, Тільки веселитись!» Ще цареві не діймає Українка віри, Думку думкою впиняє, Каже до невіри: «Я в галеру тріумфову Золота поклала І йому, мов ту полову, Все подарувала».
– «Коли б ти в моєму домі Всі скарби забрала І на спомин козакові їх подарувала; Коли б царство все забрала З землями, морями, І Стамбул попаювала Проміж козаками, А зо мною стала жити У мужичій хаті, - Не схотів би я й гледіти На царські палати. Моя зоре, моя доле! Відай щиру правду: Ми держали з Кантемиром Таємничу раду, І звелів я в таємничій Раді Кантемиру, Щоб він, так як ти б хотіла, Обманив Заїру. Заслужив козак твій смерті, Но його скарати Се було б найкраще в світі Серце розтерзати. Ні, Осман твоїм великим Саном не жартує: П о л о в и н у власті й сили Він тобі дарує. Ти чинила, що хотіла, Як верховна сила, І мені дарами тими Духа веселила».
– «Знай же й ти, великий царю, Щиру й повну правду… Не прийми сього за зраду Ні в тяжку досаду: Коли б хто мені корони, І царськії трони, І всі берла, і всі перла, І всі міліони, Міліони міліонів Дав із рук у руки, - Не взяла б я під умову З любленим розлуки. У гіркій, мізерній долі З ним воліла б жити, Ніж на пишному престолі Над царми сидіти».
– «Ой, мій царю, ти правдивий!
– Прорече тут мати.
– Нехай світить Божа правда На твої палати! І нехай тебе наставить, Як у світі жити: Що любові ні купити, Ані заслужити. Бо за гроші - всі розкоші, За труда - награда, А любов… Із нею й жити, І вмирать одрада. Ся велика Божа тайна Цілим світом править І турецького султана Рівно з нами славить. Зрозумій сю тайну, царю, Серця глибинею: Розлучися, не лицяйся З донею моєю. Нехай любить непорочна, Кого серце каже, З ким її рука Господня Без примусу в'яже!» - «Щира правда! Ти сердечна І розумна мати: Мова в тебе чоловічна, Повна благодати. Знай же: волею моєю Править інша воля. І з дочкою в нас твоєю Нероздільна доля. В людські душі ще за предків Два духа вселились І владиками сердець їх Тайними вчинились: Дух любові і дух злоби, Правди і неправди, Дух прихильності благої І дух ниций зради. Один хоче по всіх землях Світло засвітити, Всі народи, ніби сім'ї, Рідними зробити. Другий хоче мраком ночі Божий світ окрити, Посліпити людям очі, Душі показити. І бере дух злоби дикий Гору над любов'ю, І ввесь Божий світ великий Заливає кров'ю. І воює, і руйнує Всюди духа правди, І нема людському серцю Між людьми відради. Я одну відраду маю, Що меча стискаю, Світ широкий озираю І за лжу караю. Сим мечем я покарати Хочу в Римі папу, Що криваву простягати Звик по світу лапу. І найперш усього вдарю В передмур'є церкви, Баламутниці народів, За живих і мертвих, - В передмур'є, де руками Русь ляхові служить» З єзуїтами ксьондзами Накладає-дружить. Ми чотири вже столиці Взяли в християнства, В ницого сього ублюдка Древнього поганства, Що своїм кощунством в Римі Вірі в Бога шкодить І гарем в Єрусалимі Для прочан заводить. [71] Гроб замученого Бога [72] Кров'ю обливає, Чистоту його чертога Торгом оскверняє. А я п'яту завоюю, Як ляха зруйную, І тобі, царице люба, Київ подарую. Слухай же, моя надіє, Правди чисте око! Зазирни Осману в душу Розумом глибоко. Зваж обох нас духом щирим, Серцем дивом дивним: Від кого добра постане Більше нещасливим, - Тим, що в тьмі сидять і в сіні Смертній погибають, Ні впокою на Вкраїні, Ні пуття не мають. Я в твоїх руках престольну Цеху зоставляю: І тебе, царицю вольну, Чтить повеліваю. Вже одна в нас Роксоляна Розумом світила, Мого предка Солимана [73] Над усе любила. Полюби мене за душу, Що жадає правди: В тебе я шукати мушу Щирої поради. Я з усіх до тебе земель Буду посилати На поклон посли з їх почтом У твої палати. Розпитайте в них обидві, Де які звичаї, Де такі видали злидні, Як у вашім краї. Де таке видали п'янство, Дике грубіянство, Всегубительне козацпво, Люте гайдамацтво? Ти людей між ними знайдеш, Що світ облітали, Навкруги землі дорогу По морю верстали. Може, й інше станеш мислить Про свою країну І не рай побачиш дома, А страшну руїну. Може, так як я, побачиш, Хто ваш край пліндрує І татарськими руками Рік у рік руйнує, Бо піснями хижу здобич Славить-вихваляє, По старих нові нещастя В селах засіває. Ще ти по світу, серденько, Оком не ширяла, У віконечко маленьке З хати визирала. За віконечком же світу Крильми не злітати, Мислями не перемірять, В книгах не списати. Ще не вповні сад розвився У твоїй ограді, І не все благоухає В пишнім вертограді. Пасучи щасливі очі, Будем літа ждати, Як на сонечку закаплють З нарду аромати. А тим часом, о царице! Глянь на Україну, Спогадай свою останню В тій землі годину. Побіч серця золотого, З розумом високим Ти не вдіяла б нічого В тім багні глибокім, Де одно одного топить, Одно 'дного давить, Собі славу з того робить, Чим себе безславить. Тут живеш ти в упокої, Пані повна дому, Не підвладна в нім нікому І мені самому. А щоб жити й не тужити По тій Україні, Ти собі знаходиш пільгу В щедрій милостині. Паніматко! Я й до тебе Річ мою 'бертаю: Вас обох до діл спасенних Добрих призиваю. Серце чисте, милостиве - Дар найкращий Бога: Найповніша, найпростіша До небес дорога. Ти з Письма Святого знаєш, Що сини Адама Прийдуть од восток і запад В рай до Авраама [74] І возляжуть опочити На святому лоні, У якому б не родились Темному законі. Серце чисте, без лукавства - Дар найкращий Бога, До небесного нам царства Всім одна дорога». Тут Осман мій до Марусі Стиха похилився, Приложивши к серцю руку, Тихо віддалився.
70
– Халіф Гарун аль-Рашид правив у 786-809 pp., один із персонажів «Тисяча і однієї ночі». Відомий своєю любов'ю до розкошів, науки, поезії і музики.
71
– Сей гарем существовав під кришею так названого Храму Господня, спорожнено його недавно, вже за нашого часу. (Читай вояжуваннє в Палестну француза Габріеля Шарма.).
72
– Тобто гріб розіп'ятого на горі Голгофі поблизу Єрусалима Ісуса Христа. Тепер місце паломництва християн. З кінця XI ст. до другої половини ХІІІ ст. відомо вісім хрестових походів у Єрусалим під гаслом визволення гробу Ісуса Христа від мусульман.
73
– Солиман - Тобто Сулейман І Кануні (Сулейман Пишний; 1495- 1566) - турецький султан з 1520 до 1566 р. За його володарювання Османська імперія досягла найвищої могутності і найбільших розмірів.
74
– Авраам як «отець вірних» усиновляє по смерті кожного, хто увірував в істинного Бога, пригортаючи до свого лона. Див., наприклад, притчу про багатого й Лазаря.