Антоша тримається наді мною на руках, а потім згинаючи лікті, нахиляється все ближче і ближче.

«Блін, куди ж мені діти руки? Йому на спину? Чи може на шию? А може краще взагалі нічого не робити?»

Я все ж наважуюсь обхопити своїми руками шию Фелікса. Його обличчя виражає неабияке здивування, після чого з’являється цілковита серйозність.

Він нахиляється ще ближче, і його вуста настільки близько, що якщо наблизитись ще ближче, хоч на міліметр, то наші носи доторкнуться один до одного.

«Так, Антоша хоче мене поцілувати, точно. Проте… я не хочу цього; тобто хочу, дуже хочу, але не зараз; я ще не готова. Блін, нехай щось станеться, що спинить його.»

– Емма? З тобою все добре? Щось ти довго не спускаєшся до нас. Може тобі води принести чи ще чогось?

– Ні, дякую, Адам, не треба. Зараз я прийду до вас, – відповідаю я, повернувши голову у сторону дверей, за якими стоїть кузен.

Тільки-но чуються кроки віддалення, Фелікс наближається ще ближче і цілує мене у щічку.

«Боже, як це мило! Треба перестати посміхатись! Треба перестати посміхатись! Треба. Перестати. Посміхатись.»

Хлопець повільно піднімається з ліжка, а потім допомагає встати мені.

«От і добре, бо ноги мої зараз неймовірно трусяться.»

У цілковитій тиші ми, нарешті, взуваємось та виходимо з кімнати.

«Ой, ми не подумали про одну річ: ніхто ж не знає, що я спала з Антоном у одній кімнаті. Проте мені все рівно; тим паче, що тільки-но він узяв мене за руку.»

– Усім доброго ранку, – вимовляє Фелікс, і всі відразу ж повертають голови в нашу сторону.

– Оу, привіт. Ми трохи не очікували тебе тут побачить, – каже Артем, а потім, глянувши на наші переплетені з Антошею пальці, продовжує. – То ви нарешті разом?

– Що ти маєш на увазі? – наче не розуміючи, уточнює Фелікс.

– Артем, відстань від них. Тобі більше робити нічого, як до людей чіплятись? – вступив у розмову Остап.

– Антон, знаєш, мені все одно як ви там із Еммою називаєте свої відносини, проте не роби їй боляче. Добре? – це вже слова мого брата.

– Адам, я обіцяю, що не завдам їй болю.

«Ти вже завдаєш, Фелікс; вже завдаєш… Я справді не розумію, які в нас із тобою відносини.»

– Ей, чуваче, хочеш кави? – питає у Антона Остап, побачивши, що хлопцю не зробили напій, бо не знали, що він досі присутній у цьому домі.

– Ні, дякую, не треба.

– Можеш моєї кави надпити, якщо хочеш, – звертаюсь я до Фелікса, вказуючи на чашку. – Для мене це все одно забагато.

Хлопець довго дивиться просто мені у вічі, а потім дуже близько нахиляється і промовляє:

– Ні, дякую; не хочу втрачати смак твого тіла.

«Що він тільки-но сказав? Хіба таке кажуть сестрам? Ні, не можна так. То я йому все ж подобаюсь чи ні?»

Помічаю, що погляд хлопця напрямлений на екран телефону.

– Папа говорить, що буде тут за десять хвилин. Давай ми і тебе додому підкинемо.

– Добре, дякую.

Перед тим, як ми з Антоном вже збираємось вийти на вулицю, я повертаюсь до хлопців і випалюю:

– Дякую за те, що споїли. Завдяки вам, я прекрасно провела час… Проте якщо мама помітить, що я пила, то всю вину спихну на вас.

Хлопці глянули один на одного, а потім почали сміятись.

– Звертайся, коли що, – ззаду прозвучав голос Мілена, коли ми з Антоном вже виходили з будинку.

– А я не відіграв ніякої ролі у чудово проведеному тобою часі? – запитав у мене Фелікс, коли ми стояли на вулиці, очікуючи на його батька.

– Ти відіграв найвагомішу роль, – відповіла я, коли коло нас зупинився автомобіль.