«Мені добре; хочеться на декілька хвилин просто вимкнути свою свідомість.»

Я починаю двигатись у такт музиці. Я чую якусь знайому пісню, проте не можу згадати її назву. Закриваю очі та просто пливу за течією рухів свого тіла. Я знаю, що всі перешіптуються і критикують; розумію, що хтось свердлить мене своїм поглядом, найбільше з поміж інших. Відкриваю очі… Фелікс. Він носиться по всьому холу, зачіпає людей та щось випитує. Але при цьому все одно не відриває свого погляду від мене.

«Цікаво, він про мене зараз щось запитує? Хоче дізнатись, чому я веду себе так пошло і розбещено?»

Навколо мене організувалося коло з дівчат та хлопців. Поміж ними, намагається пробратись Антоша, розпихаючи усіх зі свого шляху. Я знову відчуваю неприємну грудку в горлі; зупиняюсь, не в змозі вже управляти своїм тілом.

Відключаюсь… знову; відчуваючи сильно виражений запах ванілі.

5

Розумію, що моє тіло знаходиться у русі, проте ноги не торкаються землі.

«Хтось несе мене. Запах ванілі… так, це мій Фелікс. Мій Фелікс? І з яких це пір я вважаю його своїм?»

Я все ж вирішую відкрити очі та підвести голову вверх. Коли Антоша помічає мій погляд на собі, то прижимає мене до себе ще сильніше. Перед дверима кімнати, Фелікс обережно опускає мене на підлогу, продовжуючи підтримувати за талію; просить ключ від дверей, відкриває їх та, знову взявши мене на руки, заносить до кімнати і кладе на ліжко.

«Боже, як же хочеться попросити його, щоб він не залишав мене; щоб залишився тут зі мною; щоб дав відчути його тепло поруч.»

Антоша вкриває мене одіяльцем та направляється до дверей.

«Ні, я не можу його відпустити; не зараз. Він потрібен мені.»

– Зостанься зі мною, будь ласка.

Хлопець залишається стояти у дверях.

«Що ж мені зробити, щоб він залишився?»

– Я боюсь залишатись тут сама, – вимовила я саме тоді, коли десь у коридорі почулись п’яні хлоп’ячі викрики.

Мабуть, саме це і стало поштовхом до того, що Фелікс закрив двері зсередини та приблизився до ліжка.

– Мені здається, що моя голова зараз вибухне, – ледь чутно прошепотіла я.

– Ось, тримай, – Антоша протягнув мені якусь таблетку. – Зараз принесу води, почекай.

Через хвилину Фелікс повернувся зі склянкою води; він допоміг мені сісти, щоб я могла прийняти пігулку. Коли я знову повернулася у лежачий стан, хлопець сів коло мене.

– Звідки в тебе таблетки з собою?

– Це я в твого брата попрохав, коли зрозумів, що ти дуже випивша.

– Я випивша? Але ж я зробила лише пару ковтків.

– Оу, це ж ти не знаєш…

– Не знаю що?

– Артем із Міленом добавили віскі до всіх безалкогольних напоїв, що були у холодильнику; ось чому вони всі були повідкривані.

«Скільки ж це тоді я випила!»

– І давно ти про це знаєш?

– Відколи побачив сп’янілу тебе і почав шукати придурка, який дав тобі випити… Почекай, а що ти тоді мала на увазі, коли сказала, що зробила лише пару ковтків?

– Мені хотілось пити, я попрохала чого-завгодно і мені, я так дума, дали щось алкогольне, бо напій відразу ж ударив у голову.

– І ти все одно продовжувала пити?

«Ох, це звучить не як запитання, а як констатування факту.»

– Так, просто… хотілось забутись.

– Навіщо? Щось сталось? Тебе хтось образив?

«Він не розуміє… не розуміє, що образив мене вінтим, що відновиться до мене як до сестри.»

– Ні, просто… я не можу цього сказати.

«Блін, я не знаю, як йому пояснити. Ох, ще й сльози підступають все ближче.»

– Ей, ну чого ти? Будь ласка, заспокойся… Ти повинна сказати; тобі відразу ж стане легше.