Оу, ну звісно ж, це просто сон.»

Тільки-но я розумію, що це все марення, то змушую себе відкрити очі – і роблю це недаремно: переді мною лежить справжній Фелікс. Так, реальний він ще гарніший та миліший ніж у сні.

– Доброго ранку, принцеса, – посміхаючись, говорить хлопець.

«Десь я це вже чула.»

– Доброго ранку.

«Блін, я хоч не говорила уві сні?»

– Знаєш, тобі з твоїм талантом треба еротичні фільми озвучувати.

«Блін, блін, він усе чув. Ну і що робити?»

– Ем… мені жахіття наснилося: я там кричати намагалася, а мені рота закривали.

«Ну і навіщо я виправдовуюсь? Він же все одно зрозумів, що я брешу.»

– Зрозуміло, – продовжував посміхатись Фелікс. – Ти, мабуть, бідненька, так злякалась; і тому вирішила мене обхватити, щоб я тебе захистив, чи не так?

Я довго не могла зрозуміти, про що взагалі він говорить, аж поки не зрозуміла, що моя нога закинута на нього.

«І що ж він тепер про мене подумає?! Ох…»

Я вирішила якнайшвидше злізти з хлопця, проте він не дав мені цього зробити, обхвативши однією рукою мою талію, а іншою – закинуту на нього ногу.

«Ну от, знову він посміхається як чортеня. Ну і як мені себе з ним вести?»

– Ти тепер усім розповіси, що мені збочення різні сняться?

– Хочеш, що розповів?

– Ні, не хочу.

– Значить не буду.

– Дякую, – заспокоївшись, відповідаю я.

– Може хоч розповіси, хто був там із тобою у сні? – подивився на мене Фелікс. – Ти почервоніла.

«Звісно ж почервоніла; бо ти; ти, Фелікс, був зі мною у моєму сні, але ж як я можу тобі це сказати?»

– Ні, вибач, я не скажу цього.

– Це та ж сама людина, через яку ти хотіла вчора забитися?

«Блін. Так розповіла я йому чи ні?»

– А я сказала тобі, що це за людина?

– Я перший задав питання. Відповідай… То це та ж сама людина, так?

Я кивнула йому у відповідь, а він розчаровано промовив:

– Ні, ти мені так і не сказала, хто ж це.

У цей момент до кімнати постукали, а згодом почувся голос кузена:

– Хто б тут не був, але вам пора йти додому; вечірка вже давно закінчилась.

– Адам, це я – Емма.

– Оу, вибач. Я не хотів тебе розбудити. Ми тут з декотрими хлопцями каву п’ємо. Якщо хочеш – можеш спуститись до нас.

– Так, добре, я скоро буду, – сказала я, після чого кроки брата почали віддалятись.

Тільки тепер Фелікс прибрав із мене свої руки, а я зняла з нього свою ногу. Мовчки вставши з ліжка, хлопець одягнув на себе футболку, а я розчесала волосся, яке стирчало в усі боки, та поправила одяг, що трохи задерся.

Глянувши вбік, я побачила наші з Антоном кеди. Коли ми одночасно підійшли до взуття, юнак, посміхнувшись, схопив обидві пари та відбіг трохи в сторону.

«Він що тут, гратись надумав? Ну добре, зараз побачимо, хто кого.»

Я чимдуж зірвалась із місця, але, побачивши мене, Фелікс вже відбіг у іншу сторону кімнати.

Я ніколи не вирізнялася вмінням добре бігати, а тому вже після декількох хвилин бігу за цим хлопцем, я ледве дихала.

– Емма? – Антоша нахилився наді мною. – Усе добре?

І тут-то, користуючись нагодою, я вихватила свої кеди. Проте на цьому наша гра не закінчилась: юнак підхопив мене на руки та поніс… до ліжка.

«Ну і що він збирається робити?»

Випадково я випускаю своє взуття із рук, проте Фелікса це, здається, анітрохи не бентежить. Він довго обертається на одному місці, від чого у мене крутиться голова, а потім… Падає. Зі мною. На ліжко.