«Так, я точно тут колись була. Запах ванілі… Оу, це кімната Антоші.»

Відразу ж шукаю свій телефон та, побачивши, що зараз лише 21:03, вирішую встати та пошукати Фелікса. Опинившись на кухні, я нарешті знаходжу його.

– Виспалась, принцеса? – запитує хлопець, посміхаючись.

– Не зовсім, чогось не вистачало.

«А точніше: когось. Тебе, Фелікс; тебе не вистачало.»

– А може когось? – використовує юнак посмішку чортеняти.

– А може й когось… До речі, може мені варто познайомитись із твоєю мамою, а то якось негарно виходить.

– Ти спізнилась, принцеса. Батьки кудись поїхали, і я навіть не знаю, коли повернуться додому.

– Чому ти весь час називаєш мене принцесою?

– Не знаю, ти мені чимось нагадуєш якусь мультяшну дівчинку-принцесу.

– Чим же?

– Мабуть, загадковістю… А ще мені весь час здається, що тебе не існує; що ти можеш просто зникнути, і я назавжди тебе втрачу.

«Боже, таким серйозним я його ще ніколи не бачила. Невже він справді переживає щодо цього?»

– Я не хочу зникати з твого життя, – кажу я та повільно наближаюсь до Антоші.

«Обійми мене; обійми, будь ласка.»

– Йди сюди, – посміхнувшись, говорить хлопець.

Я мовчки підходжу й утикаюсь у його плече. Він відразу ж обхвачує мою талію, від чого тіло по-зрадницьки здригається.

«Блін, ну чому в такий момент мені так сильно хочеться спати?»

– Я знову засинаю.

Антоша мовчки бере мене на руки та несе до своєї кімнати.

«Тільки не залишай мене, будь ласка. Не йди, зостанься зі мною.»

Поки я перебуваю у хлопця на руках, вирішую спитати:

– А як я опинилася в ліжку, після того, як заснула в авто?

– Я переніс тебе… Мама сказала, що ти дуже мила, коли спиш, і вона сподівається, що ти така завжди.

– А ти де будеш спати? – запитую я у Фелікса, коли він вкладає мене до ліжка.

– Мабуть, тут. Зараз на підлозі собі постелю.

– Оу, ти не змерзнеш?

– Ти хочеш мене зігріти?

«Я помічаю посмішу чортеняти, навіть при незначному світлі, що відходить від лампи.

Я не знаю, що йому відповісти. Необхідно перевести розмову на щось інше.»

– Фелікс? Мені треба переодягнутись, – кажу я дрижачим голосом, потягнувшись до сумки та дістаючи піжаму.

– Ну то давай. Я не буду тобі заважати.

– Тобто ти залишишся у цій кімнаті?

– Ти боїшся, що я можу щось натворити?

– Ні, просто відчуваю якийсь дискомфорт.

– Ти можеш відвернутись до однієї стіни, а я до іншої: мені все одно треба постелити на підлозі.

– Ну добре, – відповідаю я, стягуючи з себе полосатий светр.

«Блін, або в мене параноя, або хлопець ззаду і справді просвердлює мене поглядом. Так, я впевнена, що він не постіль зараз стелить, а відкрито дивиться на мене, коли з одягу я маю на собі лише нижня білизну. Хіба можна так дивитись на сестер?»

Я переодяглася у блакитну футболку з рожевими ведмедиками та чорні шорти.

«Чому ці шорти стали такими короткими? Раніше я цього не помічала. Лише зараз, дивлячись на свої оголені ноги, я розумію, що шорти мають просто критично малу довжину.»

Коли я повернулася до Антоші, він перевів свій погляд від постелі на мене і розплився у посмішці.

– Ну і чому ти смієшся? – запитую я в юнака.

– Дуже мила піжама, – Фелікс підходить та вказує на одного з ведмедиків.

– Подобається? – по-чортенячому, посміхаюсь я.

– Головне не оболонка, а те, що всередині.

«Він має на увазі, що головним є сама я чи просто моє тіло? Ну і як розуміти його слова? Усе, більше я не буду тут втрачати через нього здоровий глузд. Якщо хоче – хай сам проявляє увагу…

Я влягаюсь до ліжечка та закриваю очі, щоб не бачити це прекрасне чортеня, що ще досі копошиться у кімнаті.»