Пряник цілком зійде.

Енн посміхнулася дівчинці.

— Ти одна тут так пізно ввечері?

— Ні, пані, я з бабусею. — Вона вказала пальцем.

Неподалік сиділа закутана в старе покривало товста баба. Мабуть, вона дрімала. Енн дістала з кишені монетку.

— Ось тобі срібло, люба. Здається, воно тобі потрібно більше, ніж мені.

— Дякую вам, пані! — Дівчинка взяла зі столика пряник. — Ось, візьміть! Він особливий, у ньому багато меду. Я приберігають їх для красивих покупців.

Енн з посмішкою взяла пряник.

— Спасибі, мила!

Енн знову рушила до замку, а дівчинка почала збирати свої речі.

Жуючи пряник, Енн спостерігала за снуючими по крихітному ринку людьми. Вона не бачила нікого, хто міг би становити небезпеку, але знала, що ця людина тут. Вона перевела погляд на дорогу. Що буде, те буде. Цікаво, стала б вона тривожитися менше, якби знала точно, яка саме небезпека їй загрожує? Навряд чи.

У темряві ніхто не помітив, як вона звернула на дорогу, що веде до замку.

Енн пошкодувала, що поруч немає Натана, але в певному сенсі було приємно опинитися нарешті на самоті, хай і не надовго.

Наодинці з собою вона могла спокійно поміркувати про своє життя і про майбутні зміни. Минуло стільки років…

У якомусь сенсі те, що вона зробить, прирікає на смерть тих, хто їй дорогий. Але хіба у неї є вибір?

Доївши пряник, вона облизала пальці. Голод як і раніше давав про себе знати: в животі бурчало щосили. А може, це не від голоду, а від страху? Та що з нею діється? Енн і раніше стикалася з небезпекою. Може, вона просто постаріла і з роками стала більше цінувати життя?

Енн пробралася в замок, але до того часу, коли вона запалила свічку, їй вже було ясно, що щось не так. Живіт пекло як вогнем. Почалася різь в очах, заломило суглоби. Чи не захворіла вона? О Творець, тільки не зараз! Зараз їй потрібні всі її сили.

Шлунок звело так, що вона, скорчившись від болю, змушена була опуститися на стілець. Кімната попливла перед очима. Енн застогнала. Що за?..

Медовий пряник!

Їй і в голову не прийшла така можливість! А вона-то ламала голову, як хтось зможе її здолати! Адже вона повністю володіє своїм Хань, і її Хань дуже сильний, сильніший, ніж у інших чаклунок. О Творець, яка ж вона дурна!

Як у тумані Енн побачила, що в кімнату входять дві людини, одна маленька, інша вище. Двоє? Двох вона не чекала. О Творець, це ж все зіпсує!

— Так-так! Подивимося, що принесла мені ця ніч!

Енн із зусиллям підняла голову:

— Хто… тут? Фігури наблизилися.

— Ти не пам'ятаєш мене? — Прокудахтала стара в пошарпаному покривалі. — Не впізнаєш мене, стару і зморшкувату? Але ж це все через тебе. Ти, до речі, нітрохи не змінилася. Я б теж могла залишатися юною, якби не ти, моя дорога, мила аббатиса! І тоді б ти відразу мене впізнала.

Енн охнула від болю.

— Що, медовий пряник не пішов на користь?

— Хто…

Упершись в коліна, стара нахилилася до неї.

— Ну як же, аббатиса! Невже не пам'ятаєш? Адже я пообіцяла змусити тебе заплатити за те, що ти зі мною зробила. А ти навіть не пам'ятаєш про жорстокість, яку зробила? Це так мало значило для тебе?

І тут Енн зрозуміла, хто це. Вона б в житті не впізнала цю жінку через стільки років, але голос її не змінився.

— Вальдор! — Стара захихотіла.

— Дорога аббатиса, я щаслива, що ти пам'ятаєш таку мізерну сестру, як я! — Вона вклонилася з перебільшеною шанобливістю. — Сподіваюся, ти пам'ятаєш і мою обіцянку. Адже пам'ятаєш, а? Я присягнулася у вічній помсті.

Приступ болю звалив Енн на підлогу.

— Я сподівалася… що ти… подумавши про свою провину… зрозумієш свою неправоту… А тепер я бачу… що була права… вигнавши тебе з Палацу. Ти не гідна… бути сестрою Світла.

— Не хвилюйся так, аббатиса! Я створила власний палац. Моя внучка, яка стоїть перед тобою, — моя учениця, моя послушниця. І я вчу її краще, ніж твої сестри. Я вчу її всьому.

— Ти… вчиш її… цькувати людей? Вальдор засміялася.

— О, ця отрута тебе не вб'є! Просто позбавить тебе можливості рухатися, поки я не сповию тебе, безпорадну, в чарівний кокон. Так легко ти не помреш. Вона нахилилася ближче, і її голос наповнився отрутою. — Ти будеш помирати дуже довго, аббатиса! Можливо, навіть протягнеш до ранку! Людина здатна пережити тисячі смертей за одну ніч.

— Звідки ти знала… що я прийду? Стара випросталась.

— А я і не знала. Але коли Магістр Рал дав мені вашу монетку, я подумала, що він може притягти за собою якусь сестру. Тільки я і в самих райдужних мріях не могла уявити собі, що він приведе до мене саму аббатису! Ах, що за диво! Ні, на таку удачу я навіть не сміла сподіватися. Я була б щаслива здерти шкуру з однієї з сестер Світла або навіть з твого учня, Магістра Рала, аби заподіяти тобі біль. Але тепер я можу втілити свої найглибші, найчорніші побажання.