–  Давай це­бер! Чуєш, швид­ше!
– гу­кав ште­гер. Пос­пi­ша­ю­чись, пос­та­ви­ли ба­ра­бан, при­че­пи­ли це­бер. Ште­гер сам став у нього.

–  Спускай!

Барабан зак­ру­тив­ся; це­бер здриг­нув­ся i про­ва­ливсь у шах­ту. Дов­го кру­ти­ли шах­та­рi ба­ра­бан, а ко­до­ла все розк­ру­чу­ва­лась та розк­ру­чу­ва­лась, ся­га­ючи аж до дна. Вреш­тi ста­ли i до­жи­да­лись. Дзенькнув дзво­ник, - ба­ра­бан зак­ру­ти­­­­в­ся зно­ву, нак­ру­чу­ючи ко­до­лу на­зад. Без краю дов­гий здав­ся Ма­ру­сi час, що про­ми­нув, по­ки ште­ге­ра пiд­ня­то шах­ти.

–  А що? як?
– по­ча­ли всi йо­го пи­та­ти­ся.

–  Можна! Дiр­ка, що че­рез неї во­да про­би­ла­ся, стра­шен­на. Крiзь ту дiр­ку й мож­на ту­ди до­лiз­ти. Хай зо мною ще хоч двоє ста­не.

Двоє шах­та­рiв ста­ло до ште­ге­ра в це­бер, їм по­да­ли кiлька пля­шок з мо­ло­ком та хлi­ба - це щоб пiдк­рi­пи­ти тих, якi ще жи­вi.

–  Боже по­мо­жи!

–  Спускай!

Цебер з людьми зник у ямi.

Маруся про­тов­пи­лась аж до шах­ти.

–  Та чо­го це тут дiв­чи­на?
– скрик­нув уп­ра­ви­тель, її вздрi­в­ши. Але за­раз-та­ки пiз­нав її i вже бiльше нi­чо­го не ска­зав.

Маруся сто­яла над шах­тою. Сто­яла й до­жи­да­ла­ся. Ду­ма­ла, що це ско­ро, ось за­раз вер­нуться, ви­тяг­нуть її тат­ка. Але нiх­то не вер­тав­ся, не ози­вав­ся. Гли­бо­ка шах­та прог­ли­ну­ла лю­дей i не вер­та­ла.

–  Довго шу­ка­ють!
– ска­зав хтось.

–  Якби дав бог, щоб хоч жи­вих най­шли!

I зно­ву всi за­мовк­ли, до­жи­да­ючи­ся… Про­ми­ну­ла вже, ма­буть, го­ди­на. Без краю дов­гою зда­ла­ся во­на всiм, а най­бi­ль­ше Ма­ру­сi! Звiст­ки з шах­ти не бу­ло нi­якої. Вреш­тi мо­туз, про­ве­де­ний з шах­ти до дзво­ни­ка, за­во­ру­шивсь, i дзво­ник дзе­ленькнув. Всi стре­пе­ну­ли­ся.

–  Тягни!

Барабан пi­шов спер­шу ти­хо, а да­лi все швид­ше й швид­ше. Ма­ру­ся лед­ве ди­ха­ла… Хви­ли­на… двi… три - i ось, ось це­бер!… В цеб­рi сто­яв ште­гер з од­ним ро­бiт­ни­ком i пiд­дер­жу вав об­ря­то­ва­но­го чо­ло­вi­ка.

Але це був не Ма­ру­син тат­ко. Обе­реж­но вий­ня­ли з цеб­ра при­ве­зе­но­го.

–  Багато жи­вих?
– спи­тавсь уп­ра­ви­тель.

–  Усiх троє, - вiд­мо­вив ште­гер, - оце один, а двоє ще там. За­би­лись у да­ле­кий за­ку­ток, та­кий, що й во­да ту­ди не до­сяг­ла.

–  А тi?

–  Двох ба­чив - утоп­ли, а бiльше не­ма. Та, ма­буть, не ми­ну­ла ли­ха до­ля.

Цебер зно­ву пi­шов на­низ, а хвер­шал ки­нув­ся кло­по­та­ти­ся ко­ло об­ря­то­ва­но­го. Про­ми­ну­ло ще з пiв­го­ди­ни, - зно­ву дзе­ленькнув дзво­ник i зак­ру­тив­ся ба­ра­бан. Ма­ру­ся зно­ву вся вип­рос­та­лась - го­то­ва в цю мить до жит­тя й до смер­тi. Ось зно­ву це­бер - i в йо­му був не її тат­ко. Ште­гер ска­зав, що жи­вих троє. Тре­тiй по­ви­нен бу­ти тат­ко. Не мо­же бог так ду­же не по­жа­лi­ти її, щоб вiд­ня­ти вiд неї тат­ка. Ад­же вiн доб­рий!

–  Господи!
– мо­ли­ла­ся во­на дум­кою: - Ад­же ти доб­рий! Вер­ни тат­ка! А нi, - то вiзьми ме­не до йо­го!

А тим ча­сом це­бер дав­но вже пi­шов на­низ. I як по­чу­ло­ся "пiд­нi­май!" - Ма­ру­ся при­тис­ла свої ху­дi ру­че­ня­та до гру­дей з усiєї си­ли i, ши­ро­ко розк­рив­ши очi, вту­пи­ла їх у чор­ну гли­бо­ку шах­то­ву яму. По­ва­гом пiд­няв­ся це­бер. Двоє шах­та­рiв дер­жа­ли то­го, хто там сто­яв, i це був - Мак­сим. Лед­ве сту­пив вiн на зем­лю, - ту ж мить Ма­ру­си­нi ру­ки об­хо­пи­ли йо­го.

Припадаючи до йо­го, во­на скрик­ну­ла:

–  Татку! лю­бий! жи­вий!…

I зму­че­на дiв­чи­на впа­ла неп­ри­том­на до нiг батько­вi.

Максим про­ле­жав кiлька день у лi­кар­нi, а по­тiм ки­нув шах­ти. Уд­вох з Ма­ру­сею во­ни по­вер­ну­лись у своє се­ло. Те­пер во­ни жи­вуть у своїй ха­тi i гос­по­да­рю­ють щас­ли­во.

1893. IV.13.

У Олексїiвцi.

Сьогоднi ве­ли­кий день у То­по­лiвськiй шко­лi: у цей день має вiд­бу­ти­ся ек­за­мен, а на йо­му по­ви­нен бу­ти член ра­ди шкiльної. Тим-то у шко­лi ще з учо­ра все го­тується. I мо­ло­дий, що тiльки пер­ший рiк учи­те­лює, вчи­тель, i сто­рож Ки­ри­ло Кри­во­ру­кий пра­цю­ються з усiєї си­ли. Ще вчо­ра ма­ненька хат­ка, що во­лость вiд­да­ла у своєму бу­дин­ко­вi на шко­лу, хат­ка, зав­бiльшки со­рок квад­ра­то­вих ар­шин, по­ча­ла че­пу­ри­ти­ся. Усi ями в зем­ля­нiй до­лiв­цi по­за­си­пу­ва­но, а по­тiм сто­рож поп­ри­ма­зу­вав їх гли­ною i кож­но­му шко­ля­ре­вi прик­ро на­ка­зу­вав, щоб во­ни, хлоп­цi, яко­мо­га обе­реж­нi­ше при­тор­ка­ли­ся своїми но­га­ми до при­ма­за­них мiс­цин: