–  Шо ето?
– зне­нацька крик­нув вiн.
– Ариф­ме­ти­ки не зна­ють, щи­тать не умєють! Ви учи­тель, ви нi­че­го не де­ла­ли! Я в учи­лищ­ний со­вет на вас по­дам ра­порт!

Бiдолашний учи­тель тiльки кру­тивсь на од­но­му мiс­цi. Шко­ля­рi си­дi­ли бi­лi, як крей­да. Зне­нацька оз­ва­ло­ся хли­па­н­ня, спер­шу тих­ше, а да­лi все го­лос­нi­ше й го­лос­нi­ше, i пе­рей­шло, на­реш­тi, у го­лос­нi за­во­ди пла­чу. Пла­кав са­ме той ма­ленький хлоп­чик, що ще заз­да­ле­гiдь хо­тiв утi­ка­ти вiд "па­на".

–  У! Я не хо­чу тут!… Я не хо­чу! Я до­до­му пi­ду!
– ри­да­ючи ка­зав вiн.

Почувши це, член зу­пи­нив­ся. Вчи­тель по­бiг до хлоп­ця. Але вiн не зва­жав на вмов­лен­ня i не по­ки­дав ри­да­ти i на­ма­га­ти­ся до­до­му. До­ве­лось пус­ти­ти йо­го з шко­ли. Ба­ча­чи, що вже пе­ре­бор­щив, член при­тих. Ек­за­мен ос­тан­нiх шiс­тьох хлоп­цiв, що зда­ва­ли на "свi­доцт­ва", вiд­був­ся ти­хо, на­д­то, що всi во­ни "арих­ме­ти­ку" зна­ли, i пан член не мав ра­цiї сер­ди­ти­ся.

Нарештi скiн­чи­ли. Пан член ус­тав.

–  А тєх не бу­дем ек­за­ме­но­вать?
– спи­тавсь учи­тель, по­ка­зу­ючи на шко­ля­рiв пер­шо­го та дру­го­го ро­ку.

–  Ннєт… Та они умєють чи­тать?…- ка­зав утом­ле­ний член, пог­ля­да­ючи на го­дин­ни­ка: бу­ло вже шiсть го­дин.
– Хлоп­цi, чи­тать умєєтє?
– за­пи­тав­ся вiн у шко­ля­рiв.

–  Умiєм… несмiливо вiд­мо­ви­ли де­якi.

–  А щи­тать? Ну: дваж­ди сєм?

–  Чотирнадцять!
– гук­ну­ли всi вiд­ра­зу.

–  А 25 без 7?

–  Вiсiмнадцять.

–  Ну…промовив член, ва­га­ючись.

–  Може, за­ку­сить би…- обiз­вавсь ба­тюш­ка.

–  Обикновенно… не мi­ша­ло б… Ну, дєтi, - знов оз­вав­ся вiн до шко­ля­рiв, а тi чо­гось повс­та­ва­ли, - зна­чить, ви те­пер по­лу­чи­те свiдєтельство - ко­то­риє ек­за­мен зда­ли, а ко­то­риє нет, то, обик­но­вен­но, учi­те­ся, по­то­му шо на­ука… то-єсть… по­то­му, шо без єї че­ло­век тьомний… А арих­ме­ти­ку, особ­ли­во арих­ме­ти­ку, шоб зна­ли. По­то­му, обик­но­вен­но, арих­ме­ти­ка - то ве­ли­ка на­ука!…- i по­ка­зу­ючи ве­ли­кiсть "арих­ме­ти­ки" яко на­уки, пан член пiд­няв уго­ру про­ти ло­ба па­ль­ця i пог­ро­жа­ючи, штрик­нув їм у по­вiт­ря.

Далi те­чiя чле­но­во­го крас­но­мовст­ва всох­ла, i вiн став, не зна­ючи, що ка­за­ти… Шко­ля­рi, ба­тюш­ка, вчи­тель i со­бi сто­я­ли, не зна­ючи, що їм ро­би­ти.

–  Так от шо… теє…- по­чав зно­ву член, зга­дав­ши, як вiн ко­лись був уку­пi з iнс­пек­то­ром на ек­за­ме­нi i як са­ме той за­кiн­чив йо­го, - шко­ла у вас хо­ро­шая, i я так до­ло­жу у со­вет. I арих­ме­ти­ку зна­ють, - один не знаєть, ну, та то вже нi­че­во… - I член так са­мо, як i iнс­пек­тор, по­дав ру­ку вчи­те­ле­вi та ба­тюш­цi.

–  Так їх рас­пус­тiть?
– спи­тав учи­тель.

–  Еге, да…

–  Читайте мо­лит­ву!
– про­мо­вив учи­тель.

Хлопцi, ту­по­чу­чи но­га­ми, по­вер­ну­лись до iко­ни. Про­чи­та­ли мо­лит­ву.

–  Ну, те­пер теє… до­мой iдiть!
– по­чав член.
– А ми до вас, ба­тюш­ка. Обик­но­вен­но тре­ба за­ку­сить. Мо­же б то­го… й во­доч­ка?…

–  А все­неп­ри­мiн­но!… Як же!… По­жа­луй­те!…

–  Так, так… От ми там i про­то­кол ек­за­менськой под­пи­шем…

1884 р.

Панько ос­тан­нiй ус­ко­чив у де­рев'яний ве­ли­кий це­бер до чо­тирьох то­ва­ри­шiв i гук­нув ма­ши­нiс­ту:

–  Пускай!

Цебер по­чав спус­ка­ти­ся в шах­ту спер­шу ти­хо, а да­лi все швид­ше й швид­ше. Вiн хи­тав­ся на всi бо­ки, i шах­та­рi по­вин­нi бу­ли ча­сом вiд­пи­ха­ти­ся вiд стiн, щоб не вда­ри­тись об їх, то­дi б усi сторч го­ло­вою мог­ли по­ле­тi­ти в шах­ту з ро­з­би­то­го цеб­ра. Але шах­та бу­ла не гли­бо­ка; чор­нi стi­ни про­май­ну­ли швид­ко, й шах­та­рi вже бу­ли на днi.

–  Ну, ви­лазь!
– ска­зав Панько й сам вис­ко­чив пер­ший, де­р­­жа­чи в ру­ках ди­на­мi­то­вi пат­ро­ни. То­ва­ри­шi по­ча­ли ви­ла­зи­ти за їм з стру­мен­том у ру­ках.

Зараз же бi­ля стор­чо­вої шах­ти про­би­ва­но но­вий хiд­ник. Але ве­ли­чез­на бри­ла кам'яна, зуст­рiв­шись на до­ро­зi, не да­ва­ла йти да­лi. Шах­та­рi му­си­ли роз­би­ти цю ка­ме­ню­ку ди­на­мi­том. За кiлька ступ­нiв во­ни бу­ли вже там, де тре­ба. На­хи­ля­ючись, во­ни прой­шли, чи, ма­буть, кра­ще ска­за­ти - про­­лiз­ли у по­ча­ту но­ру. Там бу­ло мок­ро й тем­но. Двi лам­пи шах­тарськi, бли­ма­ючи, ос­вi­чу­ва­ли чор­нi стi­ни i не мен­ше чор­нi шах­тарськi об­лич­чя, тiльки зу­би та очi бi­лi­ли на тих арапських об­лич­чях.