Арифметику у ме­жах цi­лої лiч­би вiн доб­ре вив­чив ще як був пи­са­рем, а ди­рек­то­ру­ван­ня в бан­ко­вi да­ло йо­му змо­гу пе­ре­мог­ти й "дро­би", i пан член особ­ли­во на ра­хун­ки й на­по­ля­гав на ек­за­ме­нах. Вiн зав­сiг­ди во­зив з со­бою свiй зав­дач­ник, де бу­ли па­пiр­ця­ми й олiв­цем поз­на­че­нi зав­да­чi, якi вiн зви­чай­но i бе­зод­мiн­но да­вав рi­ша­ти шко­ля­рам. До цього тре­ба до­да­ти хi­ба ще те, що, сил­ку­ючись уда­ва­ти з се­бе па­на, вiн без жа­лю нi­ве­чив i ук­раїнську, i ро­сiй­ську мо­ву, нех­ту­ючи пер­шу i не зна­ючи дру­гої. Прий­шов пiп, по­сi­да­ли за стiл. Член ви­тяг якiсь па­пе­ри i по­розк­ла­дав їх на сто­лi. Ко­ло їх лiг за­яло­зе­ний зав­дач­ник Євту­шевсько­го з по­зак­ла­да­ни­ми в йо­го па­пiр­ця­ми, по­тiм пе­ро й олi­вець, що з'яви­ли­ся з чле­но­вої ки­ше­нi. Дi­ти з ост­ра­хом пог­ля­да­ли на всi цi при­го­ту­ван­ня. Ча­сом хтось ти­хо ше­по­тiв:

–  I в йо­го зав­дач­ник є!

–  Перо, як срiб­не, бли­щить…

–  Дайте спи­сок уче­ни­ков, - го­лос­но про­го­мо­нив член.

Реєстр да­ли, i вiн утк­нув у йо­го но­са. Ти­хо-ти­хо ста­ло,- чу­ти бу­ло, як му­ха, ле­тя­чи, дзве­нi­ла кри­ла­ми. Шко­ля­рi вже не пе­ре­шiп­ту­ва­лись; во­ни жда­ли, що то бу­де…

–  Байденко Iван!
– го­лос­но ви­гук­нув пан член. Вик­ли­ка­ний хло­пець схо­пивсь i по­чав про­ла­зи­ти про­мiж тiс­но пос­тав­ле­ни­ми ос­ло­на­ми. Но­ги в йо­го якось не слу­ха­ли­ся, чiп­ля­ли­ся за нiж­ки вiд ос­ло­нiв; вид­ко бу­ло, що хло­пець ля­кав­ся. На­реш­тi, ви­лiз­ши, вiн нес­мi­ли­во пi­дiй­шов до сто­лу i вкло­нив­ся.

–  Ну, по за­ко­ну, - мурк­нув член.
– Чи­тай мо­лит­ву гос­под­ню.

Хлопець трем­тя­чим го­ло­сом по­чав:

–  "Отче наш, iже єси…"

–  Троице!
– зно­ву зве­лiв член. Хло­пець i ту про­ка­зав.

–  А што ето та­кое трой­ця?
– за­пи­тав­ся вiн. Хло­пець сил­ку­ється щось ска­за­ти, але не мо­же.

–  Ну-ну!
– пiд­га­ня ба­тюш­ка.- Я ж вам ето об'яснял, как же ти не знаєш?

–  Тройця…почина хло­пець i стає.- Трой­ця… це - бог отець, i син, i дух свя­тий…

–  А шо ж то, три бо­га?
– до­пи­тується член.

–  Нi, один…

–  Ну, как же то один? Роз­ка­жи! Хло­пець мов­чить.

–  Ну, чо­го ж ти мов­чиш?
– знов пiд­га­ня ба­тюш­ка.
– Ти ж знаєш!

Хлопець то чер­во­нiє, то бi­лiє, вiн трем­тя­чою ру­кою тре чо­ло, вид­ко, як зам­ру­жi­ли i змок­рi­ли очi, за­тi­па­ли­ся гу­би. Йо­му ста­ло страш­но.

–  Ето зна­чить… обик­но­вен­но, це всьо од­но, шо от свет од сон­ця, iс­хо­дить i шо то­го… теє…- об'яснiть йо­му, ба­тюш­ка!
– до­кiн­чив член, що хо­тiв був на­вес­ти вi­до­ме по­рiв­нян­ня з бiб­лiй­ної iс­то­рiї Ру­да­ко­ва, але не змiг i зап­лу­тавсь.

Батюшка ви­яс­нив.

–  Тепер по свя­щен­ной iс­то­рiї…- про­мо­вив учи­тель.

–  Розкажеш про Ноя i єго си­но­вей?
– спи­тав пiп.

–  Розкажу, - вiд­мо­вив, тро­хи зас­по­коївши­ся, хло­пець i по­чав роз­ка­зу­ва­ти.

–  А шо, - зне­нацька пе­ре­хоп­лює йо­го опо­вiдь член, - хо­ро­шо сде­лал Хам с от­цом?

–  Hi…

–  Обикновенно, он от­ца не ува­жал, пос­ме­ял­ся с не­го… за то ему i на­ка­за­нiє. А ти ува­жаєш от­ца? Слу­ша­ет­ся?
– зне­на­цька грiз­но за­пи­тується член.

–  Слухаюсь…- вiд­мов­ляє пе­ре­ля­ка­ний йо­го го­ло­сом хло­пець.

–  То-то!… Всег­да долж­но слу­шаться, по­то­му отец обик­но­вен­но єсть ро­ди­тель!
– про­мов­ля член, уда­ючись уже до всiх шко­ля­рiв, а тi зо стра­хом ди­ви­лись на все, що ро­би­ло­ся у їх пе­ред очи­ма.

–  Тепер по арих­ме­тикє! От я вже сам єго спро­шу, - про­мо­вив член.

Тут уже бу­ло йо­го ши­ро­ке по­ле до дi­яльнос­тi, i вiн, роз­гор­нув­ши сво­го зав­дач­ни­ка i на­шу­кав­ши по прик­ме­тах за­в­да­чу по­чав нею му­чи­ти хлоп­ця. На щас­тя хло­пець знав.

–  Тепер по-русько­му!

–  Читай!
– про­мо­вив учи­тель, по­ка­зу­ючи хлоп­це­вi в кни­ж­ку.

–  "Мартышка в ста­рос­ти сла­ба гла­за­ми ста­ла, а у лю­дей она слы­ха­ла, что это зло еще не так большой ру­ки, лишь сто­ит за­вес­ти оч­ки"… i т. i.

–  Розкажи!

Хлопець ла­ма­ною ве­ли­ко­руською мо­вою пе­ре­ка­зує про­чи­та­не, вся­чи­ну плу­та­ючи:

–  … вона сли­ха­ла, шо у лю­дей большi ру­ки i оч­ки… стоїть та й кру­тить хвос­том…

–  Да, оч­ки на­де­ла, - до­дає член.
– Хо­ро­шо! Бу­деть!
– про­мо­вив вiн i, нахилившись над реєстром, хо­тiв пи­са­ти "бал­ли".

–  Может бить, пi­сать єщо?
– спи­тавсь учи­тель.

–  Мм… муркнув член, по­га­дав­ши, ма­буть, про не­до­сяж­нi пра­ви­ла пра­во­пи­су.
– Не­хай пи­шеть!…

Вчитель по­чав чи­та­ти який­сь ури­вок з кни­ги, а шко­ляр пи­сав на кла­со­вiй таб­ли­цi. По­тiм по­ча­ли вип­рав­ля­ти по­мил­ки. Член якось пiд­су­нув до се­бе книж­ку i, звi­ря­ючи з нею на­пи­са­не, знай­шов двi по­мил­ки. Зос­та­ва­лось їх ще з п'я­те­ро, але член ска­зав, що все ос­таннє так, i хлоп­ця пу­ще­но. Са­ме та­ким ро­бом узя­ли­ся й до дру­го­го шко­ля­ра. Тi­льки, як дiй­шли до ариф­ме­ти­ки, бi­до­лаш­ний нi­як не мiг рi­ши­ти зав­да­чу - да­рем­но нап­рав­ляв йо­го вчи­тель, да­рем­но пiд­га­няв член. На­реш­тi, член не вдер­жавсь: